Операція, що об’єднала серця

Минув тиждень. Вони разом — Алекс, Амелія й її мама — зробили, здавалось, неможливе: зібрали 40 тисяч гривень на операцію. І от — день істини. Вони прийшли до лікарні, передали гроші, обійняли лікаря, ніби передавали йому в руки цілу надію, віру, життя.

Але перед самою операцією їм сказали те, від чого ноги похитнулися: шанс на успіх — лише 20%.

— Ми зробимо все можливе, — сказав лікар, — а поки їдьте додому. Ми вам зателефонуємо, коли все буде завершено.

Дорогою додому всі мовчали. Лише очі — повні страху, очікування, молитви. Коли зайшли в квартиру, ні слова не промовивши, вони зібралися в кружечок посеред вітальні, взялися за руки і просто почали молитися. Не словами — серцем. Молилися не до когось конкретного, а до того, хто чує. Молилися за життя, за батька, за шанс...

Операція тривала довше, ніж будь-хто міг уявити. День минув. Потім другий. Без сну. Без апетиту. Без відчуття часу.

На другий вечір пролунав дзвінок. — Це лікарня. Приїдьте, будь ласка. Ми все розповімо на місці.

Ніхто навіть не закрив вхідні двері — вони вже мчали до лікарні.

У коридорі їх зустріла лікарка. Вигляд у неї був виснажений, але спокійний. — У мене дві новини. З якої почнемо?

— З поганої, — тихо, але впевнено сказала Амелія.

— Добре... — лікарка опустила очі. — Стан дуже складний. Операція була ризикованою, і справді... складною. Але...

— Але що? — не витримала мама.

— Але він живий.

— УРАААААААААААААА! — вибухнули всі разом. І навіть лікарка посміхнулась на мить.

Та радість перервала її наступна фраза:

— Проте є одне "але"... Після такого втручання велика ймовірність тимчасової амнезії. Він може не пам’ятати вас деякий час.

У палаті ніби згасло світло. Але через мить його знову запалила Амелія. Вона витерла сльози і твердо сказала:

— Головне, що він живий.

— Це точно, — підтримали її Алекс і мама.

Вони зайшли до палати. Батько лежав без свідомості, але апарати поруч стукали в ритмі життя. Амелія взяла його за руку й прошепотіла:

— Ми з тобою. Ти ще згадаєш. А навіть якщо ні — ми тебе знову навчимо любити нас. Ми витримаємо все. Разом.

Того вечора вони повернулися додому. Втомлені, але з новою надією в серці.

І вперше за багато днів — усміхнулись по-справжньому.