Крапка в минулому, виклик у майбутньому

Наступного дня після пар, Алекс дізнався, що Дениса — того самого, хто намагався скривдити Амелію, — випустили з тюрми. Усередині все закипіло. Ні, просто пробачити — це не для нього. Він мав поставити крапку. Чітко. Жорстко. Один раз — і назавжди.

  Тому він без вагань підійшов до Дениса після                                                занять.                                          — Ану, друже, йди-но сюди. Для тебе дві новини є.

Денис, певно, вирішив, що це буде проста розмова. Але ще не встиг і рота відкрити, як отримав сильного кулака в щелепу.

— Це — за Амелію, — чітко сказав Алекс. — І ще: ми більше не друзі. Я знайшов тих, хто вміє дружити по-людськи. А "в нашій компанії" мене більше не існує. Бувай.

І, не обертаючись, пішов.

Повернувшись додому, він розповів усе Амелії. Вона мовчки слухала, потім зітхнула й сказала:

— Ти молодець. Правильно зробив. Але давай тепер забудемо про Дениса. І просто житимемо щасливо. Добре?

— Добре, кицюнь. Я не проти, — ніжно відповів він, поцілувавши її в лоб.

Наступного дня на них чекала несподівана подія: у гості приїхала мама Амелії. Вона хотіла побачити, як живуть її "молодята", як жартома називала їх. Проте вже з перших хвилин Алекс помітив у жінці щось дивне — у погляді, у мовчазних паузах, у напружених усмішках.

Тому, ненав'язливо, він попросив Амелію на деякий час залишити їх наодинці.

— Добре... — здивовано промовила дівчина. Але в думках було лише одне: навіщо?

Алекс подивився в очі її матері і тихо запитав:

— Ви щось приховуєте. Це через батька?

                              Жінка опустила очі.                            — Так... Він хворий. Рак. Друга стадія. Я... не знала, як сказати Амелії.

— Але вона повинна знати. Вона має право. Ви ж не самі в цьому, — твердо промовив Алекс.

— Так... ти маєш рацію. Я зараз їй скажу. Але… — вона зупинилась, — на лікування потрібна операція. 40 тисяч...

Алекс на мить заціпенів.

— У мене зарплата 15 тисяч на місяць. Якщо ви додасте трохи — ми зберемо. Разом. І зробимо все, що треба. Тільки вірте в чудо.

Її очі трохи зволожились. Вперше за весь візит вона щиро усміхнулась.

— Дякую...

Коли покликали Амелію і розповіли все, дівчина не змогла стримати сліз. Її трясло від страху, болю, невідомості. Але поруч був Алекс. Він обіймав, гладив по волоссю, шепотів:

— Все буде добре. Ми з тобою. Ми разом — сила.

І в той момент вона повірила. Вперше — по-справжньому. Бо не важливо, скільки грошей, скільки страху. Важливо — коли в найстрашніший момент хтось тримає тебе за руку й каже: "Ми впораємось."