Кнопка, що врятувала життя.

Минув місяць після видання книги, і якось Алекс повідомив Амелії, що має поїхати до іншої області з університетською групою на кілька днів. Це була навчальна поїздка, важлива, але все одно дуже сумна для них обох. Вони звикли бути поруч щодня, і навіть кілька діб розлуки здавалися випробуванням. 

— Ну що, кицю, я скоро повернуся. Тримайся, будь ласка. Все буде добре, — сказав Алекс, обіймаючи її перед від'їздом.

— Обіцяю. Все буде гаразд. Їдь спокійно.

Коли поїзд рушив, Амелія вирушила додому. Вона поверталась знайомою дорогою, як раптом на неї чекав хтось, кого вона зовсім не хотіла бачити — Ден. Один з друзів Алекса, якого вона ніколи не сприймала всерйоз. В його очах завжди було щось неприязне й хиже, і цього разу — ще більше.

Він наблизився до неї й почав говорити неприємні речі, а потім — торкатися її, штовхати за ріг будинку. Амелія намагалася вирватися, але він ставав усе нахабнішим і небезпечнішим. Ситуація була на межі жаху.

Проте вона не розгубилася. У неї була та сама маленька кнопка, що її подарував Алекс — мініатюрний тривожний сигнал. Один непомітний рух пальцем — і сигнал тривоги передано. За лічені хвилини місце оточили поліцейські. Ден не встиг завдати шкоди — його схопили просто на місці. Амелія, тремтячи, усе пояснила офіцерам, і чоловіка одразу заарештували.

Коли все трохи вщухло, вона відразу подзвонила Алексу, але той не зміг відповісти. Через годину він передзвонив сам. 

— Алло, кицюня, привіт. Ти дзвонила? Пробач, що не взяв — був дуже зайнятий. У тебе все добре?

Амелія зітхнула:

— Привіт, коханий... Не зовсім добре.

— Що сталося? Щось серйозне? — голос Алекса миттєво наповнився тривогою.

— Ні. Але могло статися. Пам’ятаєш ту кнопку, що ти мені дав? Вона мене врятувала. 

— Що ти маєш на увазі? — його голос зламався.

— Це був твій друг... Ден. Він хотів... зробити страшне. Але я натиснула кнопку. Поліція приїхала миттєво, і його заарештували.

Мовчанка. А потім тихий голос:

— Ден?.. Я в шоці. Він отримає по заслузі. Киць, ти точно в безпеці?

— Так, коханий. Він навіть не встиг мене торкнутись по-справжньому. Все минуло. Я кохаю тебе і вже дуже чекаю.

— І я тебе кохаю. Ще два дні — і я вдома. Мені треба бігти, мене кличуть. Тримайся, сонце. Бувай.

— Бувай.

Вона відклала телефон і завмерла в тиші. Шок ще не відпускав. Але найголовніше — вона була жива, неушкоджена. Її врятувала обачність Алекса й власна сила духу. Вона вкрилася ковдрою, обійняла подушку і заплющила очі, намагаючись бодай на мить забути все, що сталося.