Примирення після сварки

Цього разу їхня прогулянка містом затягнулася на цілу ніч. Вони блукали вулицями під зоряним небом, не відчуваючи втоми й не помічаючи часу. Весь цей час вони говорили про все — від безглуздих дрібниць до глибоких роздумів про майбутнє. Це була ніч, коли між ними не існувало жодних бар’єрів — лише довіра, тепло і кохання.

Та вже наступного дня щось пішло не так. Амелія була в поганому настрої — втома, переживання, напруження — і не втримавшись, нагрубила Алексу. Він, звісно, образився, і між ними пробігла тінь. Сварка залишила після себе порожнечу, обидва відчували, що щось важливе було зруйновано.

Пройшло два дні. Обоє мовчали. І хоч на вигляд усе було спокійно, всередині кожного з них щеміло. Врешті-решт вони зрозуміли — не можуть одне без одного. Мовчання лише підкреслювало, наскільки сильний зв’язок між ними.

Алекс не став зволікати. Він купив букет улюблених квітів Амелії, її найулюбленіші цукерки, і вирушив до її дому, рішуче налаштований усе виправити. Але вдома її не виявилося. Замість того, щоб піти, він залишився поговорити з її батьками. Сидячи у вітальні, він хвилювався, наче вперше, переглядав слова вибачення подумки знову й знову.

І ось двері нарешті відчинилися. У кімнату зайшла Амелія — здивована, трохи розгублена, вона зупинилася на порозі. Алекс підвівся і став на коліно. У його очах не було жодної гри — лише щирість.

— Кохана, я знаю — я помилився. Ти мала поганий настрій, але я не повинен був реагувати так. Це все дурниця, я сам поводився нерозумно. Вибач мене, прошу… Я вже давно прийняв у тобі все — твої плюси, твої мінуси. Я не хочу тебе втрачати. Ти — остання, кого я покохав так сильно. І я не зможу жити без тебе…

Сльози виступили в очах хлопця, але він не відводив погляду. Мама Амелії мовчки стояла поруч, вражена цією сценою. Вона бачила, що це не вистава — це справжні почуття.

Амелія стояла нерухомо. Її очі наповнились сльозами, серце калатало в грудях.

— Ого... — тільки й змогла вимовити вона. — Блін, котя... вибач. Я теж була не права. Я теж не можу без тебе... І я теж тебе кохаю. Пробачаю тебе.

Вона кинулася йому в обійми. У цю мить здавалось, що весь світ зупинився, лишаючи їм цей момент — такий щирий, важливий, незабутній.

Мама зітхнула з полегшенням. В її очах з’явилась м’яка усмішка. Вона тільки й сказала:

— Може, залишайся сьогодні в нас, Алекс?

Хлопець з вдячністю погодився. Цей вечір став для них справжнім нагадуванням: любов — це не завжди легкий шлях, але коли вона справжня, варто боротися до останнього.