Розділ 25: Матч між університетами

Стів

Зала гуде, наче вулик. Трибуни переповнені, студенти скандують назви своїх команд. Серце калатає десь у горлі, долоні пітніють, але я відчуваю, як адреналін пронизує кожну клітину мого тіла. Це не просто матч – це боротьба за честь університету, за нашу команду, за кожного, хто стоїть поруч.

Свисток – і гра почалася. Я кидаюся вперед, обминаючи суперників. М’яч відскакує від паркету, руки працюють автоматично, немов це частина мене. Передача – і мій товариш по команді зривається в прорив. Всі рухаються швидко, але я бачу лише ціль – перемогти.

Раптом на трибунах спалахує хвиля овацій. Я піднімаю погляд – Мері. Вона в складі команди черлідерів, у центрі уваги, виконує акробатичний елемент, який змушує мене затамувати подих. Вона неймовірна. Вогонь у її очах, легкість рухів – це магія. Вона підтримує нас, підтримує мене. Я ловлю її погляд на секунду, і цього вистачає. Вона усміхається. І цього досить, щоб в мені прокинувся лев.

Я знову в грі. Напруження наростає. Суперник намагається перехопити м’яч – я ухиляюся, роблю обманний рух і прориваюся до кільця. Зал завмирає, коли я стрибаю і... кидок! М’яч з гуркотом влітає в сітку.

— СТІВ!!! — гучно кричить трибуна.

Я відчуваю, як хвиля ейфорії накриває мене. Але ще рано радіти. Гра триває.

Останні хвилини матчу – справжній пекельний ритм. Ми попереду всього на два очки. Команда суперників намагається вирвати перемогу, атакують без зупинки. Я ловлю м’яч, роблю фінт, обминаю захисника, ще один кидок... і м’яч летить точно в кільце. Фінальний свисток. Перемога! Ми зробили це!

Я підстрибую, мене підхоплюють товариші по команді. Радість вибухає всередині, заповнює все навколо.

На трибунах Мері сміється й аплодує. Я кидаюся до неї, і вона, не роздумуючи, стрибає мені в обійми.

— Ти був неймовірний! — шепоче вона, стискаючи мене.

— А ти? Це було щось божевільне, — відповідаю, все ще відчуваючи її тепло.

Цей вечір запам’ятається нам назавжди.

Мері

Гул трибун, пульсуючий ритм музики, команда черлідерів готується до виходу. Я стою в центрі групи, вдихаючи повітря, наповнене хвилюванням і енергією. Дивлюся на Стіва – він зосереджений, готовий до боротьби. І я теж.

Матч починається, і все навколо ніби розмивається. Ми виходимо на середину майданчика, виконуємо наш танець. Моє серце шалено стукає, коли ми піднімаємося в піраміду. Це момент, коли кожен рух має бути ідеальним. Я роблю стрибок, виконую сальто назад і приземляюся рівно, викликаючи вибух оплесків. Моє тіло наповнене енергією, я дивлюся на поле – і бачу, як Стів веде м’яч до кільця.

Я кричу разом з усіма:

— ДАВАЙ, СТІВ!!

Він кидає – і м’яч влітає в сітку. Трибуни вибухають оваціями. Я ловлю його погляд, і наше мовчазне розуміння в цей момент говорить більше, ніж будь-які слова.

Гра стає все напруженішою. Останні секунди – я навіть не можу дихати. Уся увага прикута до Стіва. Кидок... ГОЛ! Фінальний свисток! Ми перемогли!

Я несамовито аплодую, кричу разом з усіма. І раптом він біжить до мене. Я навіть не думаю – просто кидаюся йому в обійми.

— Ми виграли! — радісно вигукую.

— Ти була неймовірною, Мері, — шепоче він.

Я відчуваю його сильні руки, його швидке дихання. Це наш момент, наша перемога. І нехай весь світ зачекає.