Розділ 17: Після сварки

Стів

Я знаходжу її біля виходу з університету. Мері стоїть спиною до мене, склавши руки на грудях. Вітер грає її волоссям, і я знаю, що вона злиться. Або, що ще гірше, розчарована в мені.

Я роблю крок уперед.

Усередині мене борються два почуття — страх і бажання. Страх, що вона відвернеться й піде, і бажання просто доторкнутися, пояснити все, не словами, а поглядом. Я ненавиджу ці непорозуміння, але ще більше — мовчання між нами.

— Мері… — мій голос звучить хрипко. Вона не обертається.

Я зітхаю, ковтаючи свою гордість. — Вибач. Я не повинен був так реагувати.

Вона різко розвертається, її очі блищать від емоцій. — Ти був несправедливий, Стів. Я не зобов’язана перед тобою виправдовуватися за свої розмови з Майком!

У цьому блиску немає лише гніву. Там щось більше — образа, біль, можливо, навіть розчарування. І це вбиває мене повільніше, ніж будь-які її слова. Я хочу стерти все, що сказав раніше, і повернути час назад хоча б на кілька хвилин.

— Я знаю. — Я проводжу рукою по волоссю, відчуваючи, як у грудях все стискається. — Але він… він не просто говорить з тобою. Він хоче більшого.

— І що? Ти думаєш, що я цього не бачу? Що я не можу сама вирішувати, з ким спілкуватися?

Я мовчу. Вона має рацію. Мовчання ріже гостріше за крик. Кожна секунда без її голосу здається покаранням. Я відчуваю, як холод вітру пробирається крізь одяг, але всередині палає — від ревнощів, провини, безсилля.  Але всередині мене роздирає щось темне й неконтрольоване.

— Я просто… Я не хочу тебе втратити, — тихо зізнаюся.

Очі Мері трохи пом'якшуються, але в них ще залишилося гостре напруження. Я бачу, як він бореться сам із собою — між гордістю і ніжністю. Ця боротьба робить його таким справжнім. І, хоч мені боляче, частина мене хоче пробачити просто тому, що він знову дивиться на мене, а не повз. — Тоді довіряй мені.

Вона робить крок ближче, і я майже відчуваю тепло її тіла. Моє серце гупає в грудях, і перш ніж я встигаю передумати, я нахиляюся вперед.

Наші губи зустрічаються. Це не пристрасний поцілунок. Мить зависає, немов світ затримав подих. Я відчуваю, як його рука нерішуче торкається мого обличчя, і цей дотик — такий обережний, наче він боїться, що я зникну. Мій розум кричить “зупинись”, але серце давно не слухає. Це більше схоже на пошук відповіді, ніж на прояв бажання. Її губи теплі, м’які, але обережні. Я чую, як вона різко вдихає, а її пальці стискаються на моєму светрі.

У цей момент весь світ зникає. Лише ми. Лише цей поцілунок, наповнений невимовними емоціями.

Мері

Його губи… вони тремтять так само, як і мої. Я не знаю, хто перший відсторонився, але коли я відкриваю очі, Стів дивиться на мене так, наче бачить вперше. Я відчуваю, як моя рука все ще стискає його светр, і повільно відпускаю. Світ наче став іншим — тишею, у якій чути лише удари наших сердець. Я боюся рухатись, щоб не розірвати цю тендітну рівновагу. Все, що було сказано, ніби втратило вагу. Є тільки він. І я.

Я торкаюся губ кінчиками пальців. Це сталося. Насправді сталося. І хоча я мала б бути сердитою, образа кудись випарувалася. В серці залишається тільки тепле, трепетне почуття, яке я не можу описати.

— Це було… — починаю я, але не знаю, як завершити думку. Я хотів би сказати “ідеально”, але це було б занадто просто. Цей поцілунок не про ідеальність — він про правду. Про всі наші сумніви, ревнощі, страхи і водночас про щось нове, що народжується між нами.

— Так, — Стів усміхається, і ця усмішка змушує моє серце битися ще швидше.

Я глибоко вдихаю, щоб прийти до тями. Але перш ніж я встигаю сказати ще щось, у моїй голові спливає інша тема.

— Макс і Емма, — кажу я, придивляючись до Стіва. Слова вихоплюються самі собою — можливо, як спроба відволікти себе від бурі емоцій. Але навіть коли я вимовляю їх, у голові все ще відлунює його дотик, як ніжний слід, який не хочеться стирати.

Він моргає, ніби намагається переключитися з думок про нас на зовсім інше.

— Що з ними?

— Вони поводяться дивно. І я не проігнорую цього, — я нахиляю голову, уважно вдивляючись у його реакцію. Стів усміхається, але його погляд ще повний емоцій після нашого поцілунку. — Думаєш, у них теж щось відбувається?

— Я більше ніж впевнена. Я посміхаюсь, але всередині мене все ще вирує після того поцілунку. Вона говорить про інших, а я думаю лише про нас. Про те, що цей момент, можливо, все змінив — і я вже не зможу бути тим, ким був до цього.

Я кидаю на нього загадковий погляд. Але навіть ця розмова не може повністю відволікти мене від того факту, що кілька хвилин тому ми…

Я знову дивлюся на Стіва. Його очі випромінюють тепло, і мені хочеться знати, що він думає зараз. Що він відчуває.

... Я хочу знати, що буде далі.

Стів: Я знаю, що зроблю все, аби вона залишилась. Навіть якщо доведеться знову пройти через її гнів — краще вже це, ніж знову відчувати порожнечу без неї.

Мері: Мені страшно. Бо тепер, коли ми перейшли цю межу, дороги назад немає. Але, можливо, мені це й не потрібно.