Розділ 16: Гра на нервах

Стів

Я не можу цього більше терпіти. Майк знову поруч із Мері, нахиляється ближче, шепоче щось їй на вухо. Вона сміється. Легко торкається його плеча. Це зводить мене з розуму. Я навіть не впізнаю себе. Зазвичай мені байдуже, хто і з ким говорить, але зараз — ні. У грудях усе стискається, наче мене хтось тягне за ланцюг. Її сміх — той самий, який ще вчора належав тільки мені, — зараз звучить для нього. І ця думка ріже гостріше, ніж хотілося б визнавати.

— Що ти робиш? — слова вириваються самі по собі, коли вона підходить до мене.

Вона дивиться здивовано. — Вибач, що?

— Навіщо ти взагалі з ним спілкуєшся? Ти не бачиш, що він просто фліртує з тобою? — намагаюся говорити спокійно, але в голосі відчувається напруження. Його голос звучить твердо, але я чую за ним щось інше — страх. Він намагається контролювати ситуацію, та насправді просто не знає, як сказати, що йому боляче. І, може, я мала б зрозуміти це. Але зараз мені надто прикро, щоб шукати виправдання.

Мері схрещує руки на грудях. — Ми просто розмовляли, Стів. Що тут такого? 

«Просто розмовляли» — як легко вона це каже. А мені хочеться крикнути, що це не просто. Що кожне її слово, кожен її погляд має значення. Але я ковтаю ці слова, бо знаю: якщо скажу — все зіпсую остаточно.

— Те, що він не просто розмовляє. Він намагається тебе підчепити! І ти даєш йому цей шанс!

Очі її спалахують обуренням. — О, то тепер ти мені вказуватимеш, з ким можна говорити, а з ким ні?

— Я не кажу, що тобі не можна! Просто… — я запинаюся, бо сам не можу пояснити, що саме мене дратує найбільше. — Просто він не той, за кого себе видає.

— А ти що, його особистий психолог? — вона похитує головою. — Чи, може, ти просто ревнуєш?

Я хочу відповісти, але язик ніби відмовляється рухатись. У голові тільки її очі — холодні, розчаровані. Коли це сталося? Коли ми почали говорити одне одному не те, що відчуваємо, а те, що боляче почути?

Я стискаю щелепи. Вона права. Але не можу цього визнати.

— Знаєш що? — Мері холодно дивиться на мене. — Я не хочу зараз це обговорювати.

Вона різко розвертається і йде, залишаючи мене одного серед людей, які навіть не помічають, що всередині мене все палає.

Я стою, поки її фігура зникає в натовпі, і думаю, як усе стало таким складним. Раніше ми могли сміятись з будь-чого, навіть із дурниць. А тепер — мовчання, що важче за будь-які слова.
Може, я справді ревную. Але якщо це ревнощі — то вони змішані з чимось більшим. З відчуттям, що можу втратити її, навіть не маючи.

Мері

Стів мене злив. Ні, він мене бісить! Я розумію, що Майк йому не подобається, але це не дає йому права вирішувати, з ким я можу спілкуватися. Я не іграшка, я не чиясь власність!

— Він що, справді думає, що може контролювати мене? — обурено питаю Емму.

Вона зітхає. — Думаю, він просто ревнує. Але не знає, як це висловити.

— Ну, це його проблема, не моя. — Я закочую очі. — Якщо він не може мені довіряти, то що ми взагалі робимо разом?

Може, я занадто різко. Але я втомилася пояснювати очевидне. Я хочу, щоб хтось просто довіряв мені — без підозр, без сцен, без цього напруження, що завжди висить між нами. Хочу, щоб він бачив у мені не суперницю, не загадку, а людину, яка його обрала.

Наступні дні я уникаю його. Якщо він хоче вести себе так, нехай розбирається зі своїми емоціями сам. Але все це стає ще складнішим, коли Майк прямо посеред їдальні запрошує мене на побачення.

Я відчуваю, як щоки палають, але не через Майка — через те, що десь позаду, серед натовпу, я вже знаю, хто спостерігає за мною. Його погляд я відчуваю навіть спиною.

Я відчуваю, як у залі стає тихіше. Всі чекають моєї відповіді. Я глибоко вдихаю.

— Ні, Майк. Вибач, але я не зацікавлена.

Його впевнена усмішка трохи меркне, але він швидко приходить до тями й просто знизує плечима, йдучи геть.

Я кидаю швидкий погляд у бік Стіва. Він виглядає… полегшеним? Але його губи стиснуті, а в очах все ще блищить злість. Він не підходить, не каже нічого. 

І саме це мовчання болить найбільше. Бо я знаю — він хоче щось сказати, але не каже. А я теж не роблю кроку назустріч. Між нами знову з’являється стіна. Невидима, але така реальна, що, здається, можна торкнутися й порізатись об її гострі краї.

І чомусь це дратує мене ще більше.