Розділ 13: Змагання з настільного тенісу

Мері

Я не могла встояти, щоб не посміятися, дивлячись на Макса та Стіва. Турнір з настільного тенісу в гуртожитку обіцяв бути веселим, і ми з Еммою та Лізою були впевнені, що зробимо це справжнім святом!

У повітрі відчувався легкий запах кави й шоколадних батончиків — хтось приніс їх з автомата. Світло відбивалось від металевих ракеток, і навіть найпростіша гра виглядала як щось епічне. Було відчуття, ніби вечір нарешті ожив — і всі забули про контрольні, дедлайни і втому.

Але як тільки ми розпочали, атмосфера стала ще кращою, ніж я очікувала.

Макс і Стів вийшли на майданчик, і це було щось неймовірне. Їхні погляди зустрілися, і вже на першому розіграші всі почали реготати. М’яч підстрибував по зеленій сітці, зникав у руках гравців, а сміх лунав так гучно, що з коридору виглядали інші студенти. Навіть вахтерка визирнула, посміхнулась і махнула рукою — мовляв, хоч сьогодні без скандалів. Стів жартував і сміявся, а Макс відразу почав кепкувати.

— Ого, Стіве, ти виглядаєш як професіонал, тільки от м'ячі тобі не підкоряються! — сміявся Макс, коли Стів невдало пробив.

— Слухай, Максе, ти краще не жартуй, я ж все одно зараз покажу, хто тут справжній чемпіон! — відповів Стів, намагаючись не помітити свою помилку.

Ми з Еммою почали активно підбадьорювати їх, піднімати настрій, кричати та сміятися. Я навіть зловила себе на тому, що щиро хвилююся, ніби від цього матчу залежить щось більше, ніж просто перемога. Може, справа була в атмосфері, може — в тому, як Стів посміхався після кожного невдалого удару. Мене це так захопило, що я сама почала забувати, що ми організовували цей турнір, і просто насолоджувалася моментом. Стів був занадто серйозний, а Макс — постійно жартував, наче весь турнір був лише шоу.

— Давай, Стіве, покажи йому, що ти вмієш! — кричала я, коли Стів робив великий відскок.

— Так, Максе, обережно, зараз ти побачиш, як це робиться! — сміявся Стів, але навіть я помітила, що він вже починає нервувати. Я впіймала його погляд — короткий, але промовистий. В очах було щось знайоме, майже дитяче — як у людини, яка не звикла програвати, але все одно сміється. І, можливо, саме тому він мені подобався більше, ніж хотілося зізнатися.

Але тут сталося дещо цікаве. Я помітила, що Макс і Емма якось часто почали дивитися один на одного, сміятися з жартів один одного, і взагалі поводилися трохи... дивно. Спочатку я подумала, що це просто мої здогадки, але чим більше я спостерігала, тим більше мені здавалось, що між ними є щось більше, ніж просто дружба. І це було найгірше — не знати напевно. Ти просто дивишся, як двоє людей сміються, і думаєш: може, це просто випадковість, а може — початок історії, в якій тобі не знайшлося місця.

Я подивилася на Стіва, який теж виявляв цікавість до їхніх жестів. Було кумедно спостерігати, як навіть такий спокійний і врівноважений Стів раптом починає хмуритись, коли бачить їх разом. Його руки схрещені на грудях, обличчя ніби байдуже, але очі видають справжній інтерес. І, можливо, трохи ревнощів.

— Ти помітила, як Макс весь час з Еммою? — запитала я тихо.

Стів, не зводячи погляду з їхніх рухів, просто кивнув.

— Так, я це помітив... Вони сміються над одним і тим самим, дивляться одне на одного, і я не знаю, що там відбувається, але це виглядає якось… підозріло. Я намагався зробити вигляд, що мені байдуже, але руки самі стискали ракетку сильніше. Може, це просто гра, але чомусь у грудях стискало. Ніби хтось натиснув кнопку «ревнощі», і тепер її неможливо вимкнути.

Я була згодна. Мені здавалось, що між ними є щось більше. Вони навіть виглядали, як одна команда. А ми з Стівом? Ми ж просто підбадьорювали їх! Це було… цікаво. Я усміхнулась, відчуваючи, як вечір обертається навколо якихось нових емоцій. Може, я просто надто уважна, але щось у повітрі явно змінилось. Наче кожен з нас зробив маленький крок до чогось, про що ще ніхто не наважився сказати вголос.

Стів

Я не знав, що робити. Я намагався зберігати спокій, але кожен раз, коли я поглядав на Макса і Емму, мені ставало все більш і більш дивно. Вони дивились одне на одного так, ніби все довкола перестало існувати. Це було навіть не флірт — скоріше, якась тиха синхронність, ніби вони давно домовились мовчки. І мені стало трохи не по собі. Вони сміялися один з одним над кожним жартом, як два старі друзі, які знають одне одного всюди і завжди. Але між ними було щось таке, що я не міг зрозуміти.

— Стіве, ти бачиш це? — запитала Мері, коли Макс та Емма разом сміялися з чергового жарту Макса.

Я кивнув, хоча сам розумів, що щось не так. Вони поводились, як двоє людей, які хочуть, щоб усі знали: ми найкращі друзі… Але що це насправді означало?

— Може, вони просто дуже хороші друзі, хто знає... — відповів я, хоча не був упевнений в своїх словах.

Але я не міг залишити це без уваги. Кожен раз, коли вони перешіптувались або сміялися, я не міг позбутися думки, що між ними є щось більше, ніж просто дружба. І як би я не намагався зберегти спокій, мені ставало все більш неприємно. Мені здавалося, що я стояв на порозі чогось важливого, але не знав, як це розібрати.

Тим часом змагання продовжувалось. Я програв Максу, як би я не намагався. Він був сильний, але, чесно кажучи, його постійні жарти вже починали мене дратувати.