Розділ 5: Перша зустріч

Мері

Перший день навчання. Хаос, натовпи студентів, викладачі дивляться на нас так, ніби вирішують, хто стане мільйонером, а хто провалить першу ж сесію. Я прокинулася рано, одяглася так, щоб виглядати стильно, але не надто нав’язливо, і, звісно, перше, що зробила після входу в корпус — зайняла місце в першому ряду. Класика.

Через дві години мій мозок вже кричав: "Кави! Негайно!" Тож я вийшла в коридор, щоб знайти нормальну кав’ярню. Не якусь автоматну бурду, а справжню, ароматну каву, яка допоможе пережити залишок дня.

У коридорах стояв галас — хтось сміявся, хтось запізнювався на пару, а дехто вже встиг розчаруватися в навчанні, хоча минуло лише кілька годин. Я ковзала поглядом по нових обличчях і думала, скільки історій починається саме так — з втоми, випадкової зустрічі або чашки кави.

Здавалося, ніби весь світ змішався у цих стінах — люди, голоси, запахи. І десь серед цього хаосу я просто хотіла знайти хвилину тиші, маленьку втечу від шуму, поки пінка на каві не осіла.

І ось, коли я вже тримала в руках чашку капучино, всесвіт вирішив натиснути на паузу.

Стів

Щойно я зайшов до університету, зрозумів, що більшість людей тут знає, що робить. А потім був я — хлопець, який просто шукає вихід, щоб зникнути після занять. Я не люблю лекції, особливо ранкові, тому, як тільки випала можливість, пішов шукати каву.

План був простий: знайти каву, випити каву, вижити в перший день.

Я навіть не намагався виглядати зацікавленим у лекціях. Сидів, робив вигляд, що слухаю, але насправді рахував хвилини до перерви. Новий кампус, нові люди — усе здавалось таким глянцевим і штучним. Єдине, що мене цікавило — коли буде перша кава і де сховатися від натовпу.

Я завжди починаю з кави. Це мій ритуал. Мій спосіб сказати собі: «Окей, ти вижив, тепер можна думати».

Але доля сказала: "Ха! Гарна спроба!"

Я відчиняю двері кав’ярні і—

БАМ!

Прямо переді мною стоїть дівчина з чашкою капучино.

Кілька секунд ми просто стояли. Вона тримала чашку, я — мовчання. В повітрі запах кави змішався з її парфумом — легким, теплим, трохи цитрусовим. Я не пам’ятаю, що саме подумав тоді, але відчув — цей момент мені запам’ятається.

Світ навколо рухався: бариста щось кричала, двері зачинялися, але ніби все це стало фоном. Тільки вона й це «БАМ!», як сцена з фільму, де зупинили звук, залишивши лише серцебиття.

Знайоме обличчя. Очі кліпають, губи трохи відкриті від здивування.

Мері

Я знала це обличчя. Ну, тобто, не те щоб добре знала, але…

— СТІЙ. Це ти? — його голос прорізає шум.

Мій мозок дає збій. Де я його бачила?

— Ти… той хлопець з рукавичкою? — виривається ще до того, як я встигаю подумати.

Я кліпнула кілька разів, намагаючись осмислити, що взагалі відбувається. Мозок відчайдушно шукав логіку, але натрапляв лише на флешбеки тієї дивної, короткої зустрічі. Рукавичка. Сніг. Його погляд. Як це все могло повторитися саме сьогодні?

Наче хтось згорнув сторінку книги і сказав: «Так, цей сюжет ще не закінчився.»

Стів

Хлопець з рукавичкою? О ні. Тільки не це! Але, якщо подумати, це навіть кумедно.

— Офіційно — Стів, — усміхаюся. — Але "хлопець з рукавичкою" теж непогано звучить.

Вона закочує очі, але куточки її губ смикаються догори. Є контакт.

Я відчув, як напруга спадає. Це було не те збентеження, що хочеться забути, а те, що запам’ятовується. Вона дивилась прямо, злегка піднявши підборіддя — впевнено, але з тією ледь помітною іскрою, яка викликає цікавість.

Я навіть не помітив, що досі стою з чашкою в руках і, здається, трішки усміхаюсь. Це було нове відчуття. Неочікуване, але приємне.

— То що, ти теж тут навчаєшся? — питає вона, ще раз уважно мене оглядаючи, ніби намагається осмислити абсурдність цієї ситуації.

— Так. Економіка і бізнес. А ти?

— Маркетинг.

Ми мовчимо кілька секунд. Невже світ справді такий маленький?

Мері

Один університет. Одна абсолютно випадкова зустріч. І купа хаосу попереду. Чомусь я відчуваю, що цей хлопець ще принесе мені купу проблем. Або, що більш імовірно, я йому.

Я роблю ковток кави, дивлюся на нього й кажу:

— Ну що ж… Тепер ти не просто "хлопець з рукавичкою". Ти ще й мій конкурент.

Я зробила ковток кави, щоб приховати усмішку. Усередині ж — наче хтось запалив сірник. Це було відчуття, що щось починається. Невідоме, трохи безглузде, але захопливе.

Він усміхався спокійно, з тією легкістю, якої я зазвичай не терплю в людях. Але чомусь цього разу не могла відвести очей. Може, це просто перший день і гормони? А може, ні.

Він усміхається, як людина, яка любить виклики. О, цей рік буде цікавим.

Щойно я повернулася до гуртожитку, одразу пішла до Емми — моєї сусідки та ходячої енциклопедії університетських пліток.

— Ти не повіриш, кого я сьогодні зустріла! — майже кричу, влітаючи в кімнату.

Емма, не відриваючись від телефону: