Розділ 3: Катастрофа під назвою "Вступні іспити"

Стів

Я не знаю, як це сталося, але я просто проспав. Раніше прокидався без проблем, а сьогодні? Як же я міг так облажатись?

З'ясував це, коли поглянув на годинник. "Чорт, я спізнююсь!" — подумав я, стрибаючи з ліжка, кидаючи все в рюкзак і мчався до виходу, ледь не спотикаючись об власні ноги. В університет я добирався далеко, і коли я вже майже зірвався з місця, здавалось, що мої ноги зовсім не хочуть рухатись. Але знаєте що? Я не здався. Як тільки я вибіг на вулицю, то побачив, що є шанс.

Дорога здавалась довшою, ніж будь-коли. Автобуси, світлофори, люди — усе проти мене. Наче весь світ вирішив перевірити, чи вистачить мені терпіння. Я дивився на годинник кожні кілька секунд, серце калатало. «Тільки не запізнитись. Не сьогодні», — повторював я собі, стискаючи ремінець рюкзака.

Коли я вже мчав останніми метрами до університету, помітив, як якийсь хлопець спокійно йде з кавою в руках. І мені стало смішно: дві крайності — він і я. Один насолоджується ранком, другий біжить за своїм шансом. І чомусь я відчув, що це теж частина життя — оце божевілля перед початком чогось важливого.

Я все ж таки встиг — за десять хвилин до початку іспиту вже був у залі, хоча виглядав, як наче щойно пробіг марафон.

Зал був переповнений, всі ці абітурієнти, з яких, мабуть, половина вперше за цілий рік побачила університет. Добре, що я був на заході "Відкритих дверей" — та знав майже все про університет, аудиторії, як не заплутатись в цьому науковому лабіринті. Я швидко знайшов своє місце і сів, намагаючись не звертати увагу на піт, який ще не встиг висохнути на моїй сорочці.

У голові гуділо. Всі ці обличчя навколо — напружені, сконцентровані, хтось молиться під ніс, хтось нервово крутить ручку. Повітря ніби заряджене очікуванням. Я вдихнув глибше. «Добре, просто зроби все, що можеш», — сказав собі.

Коли викладач роздав аркуші, я вперше за весь ранок відчув дивний спокій. Наче всі мої кроки, навіть спізнення, були потрібні, щоб зібратися саме в цю мить.

Тест. Важкий. Відчував себе, як той, хто намагається зрозуміти китайську граматику, але я не здавався. Як там, в бізнесі, якщо не розумієш питання, шукаєш відповідь у практиці, правда?

Мері

Я, насправді, вже сиділа в залі кілька хвилин. Історія з іспитом виглядала значно більш стресовою, ніж я очікувала. Здавалося, що всіх нервів за один раз не вистачить. Я поглядала на список запитань і буквально зціпила зуби.

"Мері, ти все вивчала, ти все зможеш," — шепотіла я собі. Сама не вірила, але що робити?

Мої пальці трохи тремтіли. У залі було тихо, але ця тиша не заспокоювала — вона тиснула. Здавалося, що навіть подих може зруйнувати концентрацію. Я спіймала свій відбиток у блиску ручки — і усміхнулася. «Так, ти впораєшся», — прошепотіла подумки вже впевненіше.

Згадалася мама, яка вчора бажала мені успіху. Її фраза «Головне — не панікуй» тепер звучала як заклинання. І я справді намагалася не панікувати, хоча серце билося, як барабан.

Люсі сиділа десь поруч, також збита з пантелику від всього цього. Всі ці завдання виглядали ще складнішими, коли ти намагаєшся знайти правильний баланс між переляком і концентрацією. Але деякі питання я знала без проблем. "О, це ж маркетинг!" — подумала я, натискаючи ручку на аркуші. Добре, що я хоча б завдання розібрала раніше.

І ось коли я написала кілька відповідей, я вже трохи заспокоїлася. Тести були важкими, але не смертельними. Справжнє випробування почалося на розгорнутих питаннях — на них треба було витягнути з себе всі ці теоретичні знання про стратегії і аналітику. Але я була готова. Так, мій погляд вперся в листок, і на якийсь момент я навіть забула про навколишній світ.

Поступово шум у голові стих. Літери складалися в слова, слова — у думки. Це було навіть приємно — нарешті застосувати все те, що довго заучувала. Я ловила кожну ідею, намагалася викласти її логічно, але водночас з душею. Бо хтось може знати формули, а хтось — розуміти, як це працює в реальності. Я хотіла бути другою.

Іноді я піднімала очі й дивилась на інших. Люди писали з такою напругою, ніби від цього залежало життя. Можливо, так воно і є.

Стів

Завдання на економіку були наче хитрі пастки. Чим більше я намагався відповідати, тим більше мені здавалося, що я або не знайшов правильного підходу, або зовсім не розумію, про що йдеться. Я дивився на тести, на ці питання й думав, де я взявся у цій ситуації.

І справді — де? Хто взагалі вигадав ці формули, які не мають нічого спільного з життям? Я намагався згадати приклади з практики, навіть з нашого стартапу, де все вирішувалося не теорією, а здоровим глуздом. Але тут — ні, тут правила інші.

Я зробив глибокий вдих, і в голові промайнула думка: «Не знаєш — вигадуй». І почав писати. Не знаю, наскільки це було правильно, але принаймні чесно — писав так, як розумів.

Але насправді все виявилося не так погано. Я просто додав побільше теорії, прикладів з реального життя і не надто замислювався, якщо щось не здавалося мені ідеальним.

Коли я закінчив, я трохи обернув голову і побачив, що всі вже почали здавати роботу. Мене одразу охопила спокійна впевненість, що все це завершиться, і я зможу забути про ці безглузді питання і йти додому.

Вийшовши з аудиторії, я одразу подумав, що не варто більше говорити про це. Іспит — це був просто ще один етап. І це був один із тих моментів, коли здається, що ти просто хочеш забути і рухатись далі.