Розділ 2: Пошуки та виживання

Стів

Минуло три дні.

ТРИ. ЦІЛИХ. ДНІ.

Я ловлю себе на тому, що щоразу, коли проходжу тією ж вулицею, автоматично дивлюся навколо. Без надії, але все одно. Може, вона знову загубить щось. Може, просто буде там, сміятиметься з подругою чи говоритиме по телефону.
Смішно, наскільки мозок може чіплятись за момент.
У мене було сто інших справ — навчання, тренування, документи, життя — але все це раптом стало фоном. Іноді я ловлю себе на тому, що просто дивлюся у натовп, наче шукаю її обличчя серед сотень інших.

А я досі не знаю, хто ця дівчина.

Ну серйозно, наскільки складно знайти одну людину у цьому місті? Зелені очі, веснянки, рожева куртка. Це ж достатньо, правильно? НІ!

Я перелопатив Instagram, Facebook і навіть пробував TikTok. Вбивав у пошук Mary, Chicago, pink jacket — бо, знаєте, раптом всесвіт вирішить зробити мені подарунок.

Він не зробив.

Я навіть продивився фотки зі шкільних акаунтів, але після перегляду 500 однакових селфі я отримав тільки розчарування і головний біль.

Я навіть почав сумніватися у власних спогадах. Може, я щось вигадав? Може, вона не була настільки особливою, просто я тоді дивився на неї під правильним кутом, у правильний момент?
Але ні. Кожна деталь чітка: колір куртки, її усмішка, навіть те, як вона поправила волосся, перш ніж подякувати. Цей момент не можна вигадати.
І від цього стає тільки гірше. Бо тепер я не можу відпустити те, що, можливо, ніколи не повториться.

— "Чувак, ти офіційно з’їхав з глузду," — сказав Джейк, коли застав мене за збільшенням випадкових групових фото, сподіваючись впізнати її.

— "Ні, я просто ретельно шукаю," — виправдався я.

— "Ні, ти просто маніяк."

Я зітхнув, вимкнув телефон і вирішив, що якщо доля справді хоче, щоб ми знову зустрілися — вона подбає про це.

Або… я просто міг запитати її номер, як нормальна людина.

Ідіот.

— “Ти розумієш, що якщо вона справді "твоя", то ти її знову побачиш?” — каже Джейк, жуючи чіпси, як людина, що роздає життєві поради замість домашки.
— “Так, знаю,” — кажу я, дивлячись у телефон, “але, може, долі іноді треба трохи допомогти.”

Я сміюся, але десь глибоко всередині мені хочеться в це вірити. Що вона десь поруч. І що, можливо, вона теж згадує цей день.

Мері

Останній рік у школі — це час спогадів, дружби і, найголовніше, СТРАЖДАНЬ.

Чому? Тому що підготовка до вступних іспитів існує лише для того, щоб нас знищити.

Моє життя зараз складається з:

Навчання.

Скарг на навчання.

Ще більше навчання.

Плачу над підручником.

Кажуть, кава — рятує. Брехня. Вона просто продовжує твої страждання на ще одну годину. Я вже не відчуваю смаку, тільки факт, що тримаюся завдяки гарячій рідині й чистій упертості. Мені здається, якщо я коли-небудь потраплю до реклами кави, то з фразою: “Тримайся, бо іспити не пожаліють тебе.”

Я вже ненавиджу всі свої маркери, мої конспекти виглядають як кодові записи шпигуна, і я офіційно маю особисту неприязнь до кривої попиту і пропозиції.

Іноді я дивлюсь у дзеркало й не впізнаю себе. Під очима — тіні, на столі — хаос, у голові — суцільна математика й маркетинг у дивному міксі. Але десь у середині є маленька іскра, яка шепоче: “Ти ж зможеш.” Хоча іноді я більше вірю у силу кави, ніж у власну витримку.

Мама постійно повторює: "Просто старайся з усіх сил!"

Я би з радістю старалася, якби знала, в якому напрямку. Кожен день — наче новий рівень гри, де ніхто не пояснив правила. А я просто натискаю кнопки й сподіваюсь, що не вибухну.

Смішно, бо мої сили скінчилися ще два тижні тому.

Але найгірше те, що я навіть не знаю, що саме мені більше не подобається: сама підготовка чи ця безкінечна нудьга в класах, де викладачі виглядають, як покручі з майбутнього, що прийшли мучити нас. І не забудь про тиск від батьків, який додається до списку неприємностей.

Але що цікаво — це справжнє досягнення. Тому що якщо ти пережив ці іспити, то здається, що ти можеш впоратися з чим завгодно.

І як ми всі по черзі схиляли голови на своїх маркерах та переписували вивчені ідеї? Відчуття, ніби я знову у класі біля дошки, де кожен вибір — це нова катастрофа.

Стів

Дні змішалися між кавою, підручниками і нескінченними повідомленнями від викладачів. Я навчився не засинати на стільці, балансуючи між економічними графіками та власними думками. Іноді ловлю себе на тому, що думаю не про те, як вирішити рівняння, а про те, як було б зустріти її знову — може, у черзі за кавою, може, в холі університету. Може, вона навіть вибрала ту ж спеціальність. І тоді мені чомусь стає легше вчитись.

Я люблю бізнес. Правда.

Але підготовка до вступних іспитів — це реальне катування.

По-перше, чому у всьому знову є математика?!