Розділ 1: Наші думки

Мері

Ну все. Тепер я офіційно стала тою людиною. Тією, яка втрачає речі посеред вулиці. Блискуче. Абсолютно блискуче. 

Навколо кружляє сніг, мов крихітні конфетті після вистави, а я стою посеред вулиці, як головна акторка сцени, яку ніхто не знімав. Тільки я, холод і безглузда втрата рукавички — от і весь сюжет мого вечора.

Я йду додому, але мої думки застрягли на інциденті з рукавичкою. Я повинна була б уже забути про це, але ні, мій мозок вирішив прокручувати цей момент безупинно протягом останньої години.

Як це взагалі сталося? Я ж ніколи не втрачаю речі. Навіть ті маленькі резинки для волосся, які зникають у всіх інших? Я свої зберігаю роками. А сьогодні? Бам. Моя рукавичка на землі. Я дивлюся на неї кілька секунд, наче це якийсь символ — доказ того, що навіть найакуратніші люди іноді випускають речі з рук. І можливо, не просто речі.

І, звісно, саме тоді з’являється цей Хлопець.

Його звати Стів. Так. Стів. Таке ім’я, від якого одразу уявляєш собі високого, привабливого хлопця, який все встигає: спорт, гарні оцінки, ймовірно, ще й має соціальне життя. Але не тільки це. Усмішка. О боже, усмішка.

Знаєте такі усмішки? Ті, що належать хлопцям з підліткових драм, які спочатку дратують головну героїню, а потім в кінці серіалу стають її справжнім коханням? Або популярним баскетболістам у фільмах, які змушують дівчат забувати, як говорити?

Так. Стів мав таку усмішку.

Його погляд був спокійним і впевненим, без цієї показної зухвалості, яку я звикла бачити у хлопців. У ньому було щось щире, майже небезпечне — те, що змушує серце битися трохи швидше, навіть коли ти намагаєшся зберігати спокій.

І, звісно, він навіть не попросив мій номер. Ух, класика.

Чи дала б я йому номер? Ну, не знаю… він був незнайомцем. Але він не виглядав як випадковий незнайомець. І він був симпатичний. Дуже симпатичний. Але все одно... незнайомець.

Але симпатичний.

Ладно, все. Хватить.

Місто вже повністю занурилось у вечір. Ліхтарі світять, немов зорі на землі, а я йду, намагаючись не посковзнутися на снігу — і не посковзнутися у власних думках.

Я заходжу до дому, знімаю чоботи, розстібую куртку і майже кидаю рюкзак у куток, коли голос моєї мами зупиняє мене:

— “Ну що? Щось цікаве сталося?”

Я застигла. ЩО? ЯК ВОНА ЗНАЛА?! ВОНА ЩО, МЕНЕ ЧИТАЄ?

— “Ні-ні, нічого особливого,” — кажу, намагаючись звучати, як людина, яка не пережила стрес від рукавички і красивого хлопця.

— “Точно? Бо твоє обличчя виглядає так, ніби ти або побачила привида, або зустріла хлопця.”

Мої вуста розкриваються. Потім закриваються. Це найгірше.

— “Мамо…”

— “Що? Я ж просто питаю!”

Мама вміє дивитись так, ніби читає не очі, а думки. І хоч я вже давно не підліток, у ці миті почуваюся саме так — ніби мене щойно спіймали на тому, що я таємно мрію про когось.

Я зкачу очима і пряму до своєї кімнати. На сьогодні достатньо аналізу мого особистого життя.

Але як тільки я кидаю рюкзак на стілець і відкриваю підручник, мій телефон засвітиться новим повідомленням від Люсі.

Люсі: Ти розумієш, що доля дала тобі золоту можливість, а ти її просто втратила, так?

Я стукаю головою об стіл від розчарування. Як вона дізналася?! Я ж не казала нікому! О, стоп, Люсі! Це ж моя шкільна подруга, яка завжди в курсі всього, навіть коли я намагаюся приховати щось. Напевно, вона бачила, як ми стояли разом, розпитували один одного про імена, але навіть не обмінялися телефонами. Вона точно вже уявляє, як я тепер сама себе картатиму за це.

Мері: Знаю.

Пишу це коротке слово, і мені здається, що навіть телефон теплішає в руках. Знаю — але що саме? Що доля не любить втрат? Що він, можливо, теж зараз згадує цей момент? А може, просто те, що я вже не можу його забути.

Стів

Окей. Все добре. Спокійно. Все під контролем.

Заходжу до дому, знімаю куртку, кидаю сумку на підлогу, але думки не кидають мене. Та сцена з дівчиною крутиться в голові знову й знову, ніби застрягла на повторі. Кожен рух — повільний, чіткий, ніби кадр із фільму. Як вона нахиляється, як усміхається, як коротко кидає погляд — і все. Мить, а здається, що я запам’ятав кожен її подих. Безглуздо, але в голові це виглядає як щось більше, ніж просто випадковість.

І перед тим, як навіть встигнути зітхнути, моя маленька сестра, Мія, нападає на мене, наче детектив.

— “Ти зустрів дівчину!”

Я зупиняюсь. Хмикаю, роблячи вигляд, що мені байдуже, але всередині щось смикається. Бо, може, Мія права. Це ж просто дівчина з вулиці, а я веду себе так, ніби втратив шанс життя.
І чим більше я намагаюся переконати себе, що це нічого не значить, тим сильніше відчуваю, що щось у мені змінилося. Наче короткий дотик — і вже не забути.

— “Що?”

— “Не роби вигляд, що нічого не розумієш. Я все бачу,” — говорить вона, звужуючи очі, як справжній слідчий.