Пролог: Інцидент з білою рукавичкою

Це був прохолодний зимовий день у Чикаго — місті, що вирувало енергією та пахло свіжозвареною кавою і смаженими каштанами з вуличних лотків. Вулиці поєднували сучасні хмарочоси з вінтажними цегляними будівлями, а в затишних куточках ховалися модні бутіки та кав’ярні. Сніжинки м’яко кружляли в повітрі, підсвічені золотавим сяйвом ліхтарів, перш ніж осісти на дахи та тротуари. Морозне повітря наповнювалося легким гулом міста — приглушеним стуком підборів, сміхом перехожих та мелодійним дзенькотом дзвіночка над дверима крамниці. 

Серед натовпу квапливих перехожих, кавових ароматів і міського шуму час ніби сповільнювався. Кожен крок по хрусткому снігу луною віддавався в серці міста, що не знало спокою навіть узимку. На перехрестях горіли червоні вогні світлофорів, а у вітринах відбивалися тіні людей, що поспішали додому чи на зустрічі. Повітря було густе від очікування свята — того невловимого передчуття, коли здається, що ось-ось станеться щось добре.

Посеред міської метушні, вирізнялася Мері — дівчина, стиль якої був настільки невимушено елегантним, що здавалося, ніби вона щойно зійшла зі сторінок модного журналу. Їй було лише 18, але вона несла себе з такою грацією, що перехожі мимоволі оберталися їй услід. Довге каштанове волосся вона зібрала у високий хвіст, який м’яко підстрибував при кожному кроці, відкриваючи ніжні, серцеподібні риси обличчя. Її ніс, вкритий легкими ластовинням, іноді зморщувався від холоду, а щоки були природно рум’яними від зимового повітря. Але найбільше вирізнялися її очі — яскраво-зелені, сповнені живої цікавості.

Мері була взірцем зимової моди. Вона носила коротку, бульбашково-рожеву пухову куртку поверх кремового светра, який витончено виглядав з-під коміра, гармоніюючи з білими рукавичками, шарфом і в’язаною шапкою. Облягаючі сині джинси підкреслювали її фігуру і були акуратно заправлені в зимові чобітки на підборах, що м’яко цокали по бруківці. Через плече вона недбало перекинула білий рюкзак, виглядаючи як справжній символ молодості та стилю.

Як тільки вона зайшла в магазин косметики, її обгорнув приємний аромат ванілі та квіткових парфумів. Мері любила такі місця — не лише за продукцію, а й за атмосферу. Вона пробувала різні відтінки помад, тестувала ніжно-персикові рум’яна і врешті-решт обрала чорну туш та помаду у відтінку теплий рожево-нюдовий. Ідеальне доповнення до її колекції. Для Мері це було не просто шопінгом, а способом нагадати собі, що вона заслуговує на турботу. Дзеркала у магазині м’яко відбивали її усмішку, і в кожному русі відчувалася впевненість дівчини, яка вчиться любити себе.

На касі вона витягла рожевий гаманець, розрахувалася та акуратно поклала покупки у рюкзак. У приміщенні було тепло і затишно, але щойно вона вийшла за двері, її обличчя знову торкнулося свіже зимове повітря і Мері на мить заплющила очі.

Вона відчула, як сніжинки торкаються вій, наче дрібні поцілунки холодної зими. На мить вона зупинилася, вдихаючи глибоко і дозволяючи місту огорнути її своєю передсвятковою магією. Вогники у вітринах мерехтіли, відкидаючи відблиски на вкритий снігом тротуар. Неподалік лунав сміх, а з найближчої кав’ярні доносилася приглушена мелодія різдвяної пісні.  Навколо все здавалося сповненим життя — пара, що трималася за руки; чоловік, який ніс ялинку на плечі; діти, що сміялися, розкидаючи сніг. І серед цього всього — вона, така маленька, але така впевнена у собі.

Десь у натовпі пролунала мелодія саксофона — вуличний музикант грав знайому різдвяну композицію. Її звуки долітали крізь сніг, змішуючись із шелестом міста. Мері йшла повільніше, ніби хотіла зберегти цю гармонію, не підозрюючи, що саме зараз доля готує їй маленьку зустріч, яка змінить щось у її звичному ритмі.

У цю мить світ здався їй трохи чарівним.

Захоплена атмосферою, вона машинально поправила лямку рюкзака. Вона навіть не помітила, як рукав її куртки зачепив тканину, і одна біла рукавичка нечутно зісковзнула вниз, м’яко приземлившись у сніг.

Доля любить маленькі збіги.

І тут з’явився Стів.

Він щойно завершив тренування з баскетболу. Для Стіва спорт був не просто захопленням — це була його мова спілкування зі світом. Коли він грав, усе довкола зникало, залишалися лише рух, ритм і м’яч, що слухняно підкорявся його рукам. Проте після тренування завжди приходив момент спокою — коротка пауза, коли він знову ставав просто хлопцем, який шукає себе у великому місті.

У м’язах ще відчувалася приємна напруга після гри, хоча холод швидко поглинав залишки тепла. Але він не заперечував. Морозне повітря було освіжаючим, приводило думки до ладу краще, ніж будь-яке розтягування.

Його широкі плечі вкривала темно-синя пухова куртка, з-під якої виглядала сіра худі. Його спортивні штани були трохи припорошені снігом, а кросівки лишали чіткі сліди на білій поверхні. З-під чорної шапки вибивалися кучеряві пасма, вологі від снігу та залишків тренувального поту.

Його карі очі, завжди уважні, звиклі аналізувати кожен рух, підхопили щось біле на землі.

Рукавичка.

Його погляд інстинктивно знайшов її власницю: дівчину в рожевій куртці, що йшла попереду. Її високий хвіст ритмічно погойдувався, і навіть зі спини вона виглядала... кінематографічно.

Стів на секунду завагався, витягнувши один навушник. Він не був тим, хто женеться за незнайомками, але щось у цій ситуації змусило його зробити виняток.