Глава 27 Дім, у який повертаються

Після від’їзду Максима дім став незвично тихим.

Наче з нього забрали цілий шматок життя.

Анна ловила себе на тому, що все одно стукає в двері його кімнати перед сном. Данило кілька разів автоматично накривав на стіл чотири чашки замість трьох.

А Соломія сумувала найбільше.

— Коли він повернеться? — питала вона щодня.

— Скоро, сонечко, — усміхалася Анна.

Але сама вечорами довго дивилася на телефон, чекаючи повідомлення від Максима.

Перший місяць минув важко.

Максим писав рідко.

Коротко.

"Все добре."
"Багато навчання."
"Не хвилюйтесь."

Анна відчувала: щось не так.

І материнське серце знову починало тривожно стискатися.

Одного дощового вечора телефон задзвонив.

Анна одразу підняла слухавку.

— Максиме?

На тому кінці кілька секунд було тихо.

А потім дуже тихий голос:

— Мам… можна я приїду додому?

У неї похололи руки.

— Що сталося?!

— Я просто… дуже втомився.

Анна вже вставала з дивана.

— Ми зараз приїдемо.

— Ні, не треба. Я сам.

Але вона вже знала цей голос.

Саме так звучить людина, яка тримається з останніх сил.

Коли Максим повернувся, Анна ледве його впізнала.

Втомлені очі. Напружені плечі. Усмішка, яка не доходила до очей.

Соломія кинулася йому на шию першою.

— Ти вдомааа!

І тільки тоді Максим по-справжньому усміхнувся.

Пізно ввечері вони сиділи з Данилом на кухні.

Максим довго мовчав, крутячи чашку в руках.

А потім тихо сказав:

— Мені здається, я не справляюся.

Анна відчула, як серце стислося.

— З чим, сонечко?

Він нервово засміявся.

— Із усім. Навчанням. Людьми. Собою.

Данило мовчки слухав.

— Усі навколо ніби знають, ким хочуть бути. А я… я навіть не знаю, хто я без усіх вас.

У кімнаті стало тихо.

Анна раптом дуже чітко побачила:

перед нею сидить уже не хлопчик.

А людина, яка вперше в житті по-справжньому зустрілася із самотністю.

Данило повільно відклав чашку.

— Пам’ятаєш, що ти сказав мені колись? Після шторму.

Максим підняв очі.

— Що?

— Що боїшся стати людиною, яка тікає від родини.

Хлопець мовчки кивнув.

Данило ледь усміхнувся.

— Так от. Люди, які повертаються додому, — не тікають.

У Максима затремтіли губи.

— А якщо я слабкий?

Анна різко похитала головою.

— Просити допомоги — не слабкість.

Тиша.

А потім Максим раптом тихо прошепотів:

— Я так скучив за вами…

І в цю секунду Анна зрозуміла:

скільки б років не минуло, скільки б болю вони не пережили — любов завжди залишатиметься місцем, куди можна повернутися.