Глава 22 Перше кохання Максима

Весна того року прийшла рано.

Море стало теплішим, Соломія без кінця збирала квіти у дворі, а Максим… раптом почав дивитися в телефон так, ніби там вирішувалася доля світу.

Анна помітила це одразу.

— Він закохався, — тихо сказала вона Данилові, спостерігаючи, як Максим уже десяту хвилину “випадково” поправляє волосся перед дзеркалом.

Данило ледь не вдавився кавою.

— Ні.

— Так.

— Йому шістнадцять!

Анна засміялася.

— Саме тому.

Її звали Аліса.

Світле волосся, веснянки й дуже гучний сміх.

Максим уперше привів її до галереї так нервово, що випадково перекинув коробку з фотографіями.

— Спокійно, Ромео, — не втримався Данило.

— Я зараз піду звідси, — пробурмотів Максим.

Аліса засміялася ще голосніше.

І Анна одразу зрозуміла: ця дівчина йому справді подобається.

Того вечора Данило дивно мовчав.

Анна знайшла його на терасі.

— Тільки не кажи, що ти ревнуєш.

Він задумливо дивився на море.

— Я просто раптом зрозумів, що він уже майже дорослий.

У його голосі було стільки ніжності, що в Анни защеміло серце.

— Пам’ятаєш, яким він був, коли ми вперше приїхали до Одеси?

Данило тихо усміхнувся.

— Маленький хлопчик із очима Марка й недовірою до всього світу.

Анна сперлася головою йому на плече.

— А тепер дивись на нього.

Максим сміявся у дворі разом із Алісою й Соломією.

Живий. Щасливий.

І в ту мить Анна зрозуміла:

любов справді може врятувати людину.

Не одразу.

Не без болю.

Але може.

Через кілька днів Максим уперше сильно посварився з Алісою.

Настільки сильно, що повернувся додому похмурий і зачинився у своїй кімнаті.

Анна вже хотіла піти до нього, але Данило зупинив її.

— Дай мені.

Вона здивовано підняла брови.

— Серйозно?

— Ну, я ж офіційно тато. Маю право на незручні чоловічі розмови.

Анна засміялася.

Через годину Данило повернувся на кухню з дуже втомленим виглядом.

— І як?

Він мовчки налив собі чай.

— Я пережив шторм, Париж і твої емоційні кризи. Але підліткове кохання — це найстрашніше, що я бачив.

Анна розсміялася так голосно, що прокинулася Соломія.

А Данило раптом теж почав сміятися.

І в цей момент Анна подивилася на нього дуже уважно.

На чоловіка, який колись боявся любити.

На себе — жінку, яка колись боялася жити далі.

На їхню родину.

І подумала:

Можливо, щастя — це не великі моменти.

Можливо, щастя — це просто мати людей, до яких хочеться повертатися щодня.