Глава 21 Коли діти дорослішають

Минали роки.

Життя вже не скидалося на штормове море, яке колись лякало Анну до тремтіння. Воно стало схожим на хвилі вранці — іноді неспокійні, але рідні.

Максиму виповнилося шістнадцять.

І це означало лише одне:

у домі знову почалися складні розмови, гучні двері й фрази на кшталт:

— Ви мене не розумієте!

Анна іноді сміялася, що карма вирішила повернути їй усі нерви світу одразу.

Того вечора Максим повернувся додому пізно.

Дуже пізно.

Анна ходила кухнею колами, а Данило вже втретє дивився на телефон.

— Він навіть не бере слухавку, — тихо сказала вона.

У грудях знову починав прокидатися старий страх.

Коли двері нарешті грюкнули, Анна різко повернулася.

— Ти взагалі час бачив?!

Максим стягнув куртку, уникаючи погляду.

— Я не маленький.

— Саме тому мав попередити!

— Я був із друзями!

— О першій ночі?!

Хлопець різко підняв очі.

— Ти мені не мама!

У кімнаті стало тихо.

Анна зблідла так швидко, що Данило одразу встав між ними.

Максим теж завмер.

Наче сам злякався власних слів.

Але було вже пізно.

Анна мовчки пішла до спальні.

І це мовчання боліло сильніше за крик.

Данило важко подивився на Максима.

— Навіщо ти це сказав?

Хлопець нервово провів рукою по волоссю.

— Я не хотів…

— Але сказав.

Максим різко опустився на диван.

— Всі в школі постійно питають! Чому в мене інше прізвище, чому в мене “два тати”, чому я не схожий на тебе…

Голос зірвався.

— Я просто втомився!

Данило мовчав.

Бо добре знав цей біль.

Біль людини, яка шукає себе.

Уночі Анна сиділа на балконі, закутавшись у плед.

Данило тихо сів поруч.

— Він не це мав на увазі.

Анна сумно всміхнулася.

— Але ж це правда.

— Анно…

Вона похитала головою.

— Іноді я думаю… може, я занадто сильно хотіла стати для нього родиною.

У Данила защеміло серце.

— Ти врятувала цього хлопчика.

Анна подивилася на темне море.

— А раптом одного дня він зненавидить мене за те, що я не його справжня мама?

Тиша.

А потім Данило дуже тихо сказав:

— Родина — це не люди, які ніколи не ранять одне одного. Родина — це ті, хто все одно повертаються.

Анна заплющила очі.

І саме в цей момент позаду тихо рипнули двері балкона.

Максим стояв у коридорі — блідий, розгублений і зі сльозами в очах.

— Я чув…

Анна повільно підняла голову.

Хлопець кілька секунд мовчав, а потім раптом прошепотів:

— Я збрехав.

У неї затремтіло серце.

— Сонечко…

Максим різко витер очі рукавом.

— Ти моя мама. Просто… іноді мені так злісно через усе це. Через тата. Через себе. Через те, що я не знаю, ким маю бути.

Анна більше не витримала.

Вона підійшла й міцно його обійняла.

А Максим раптом розплакався так, як не плакав уже багато років — по-дитячому, щиро, ховаючи обличчя в її плечі.

І Данило, дивлячись на них, зрозумів:

іноді любов — це просто залишатися поруч, поки людина вчиться бути собою.