Глава 19 Людина, за яку б’ється серце

— ДАНИЛО!

Голос Анни загубився в реві шторму.

Хвилі билися об скелі так сильно, що вона ледве стояла на ногах.

У темній воді на секунду з’явилася голова Максима.

— МАМО!

Анна кинулася вперед, але чиясь рука різко схопила її ззаду.

— Не смій! — закричав старий рибалка, який вибіг із маяка. — Тебе теж затягне!

Анна виривалася, плачучи й майже не тямлячи себе.

— Там мої діти! Там мій чоловік!

У цей момент над хвилею знову з’явився Данило.

Однією рукою він тримав Максима, другою — намагався вчепитися за мокре каміння.

Анна перестала дихати.

— Данило! Тримайся!

Ще одна хвиля накрила їх із головою.

Світ ніби розірвався навпіл.

Через кілька нескінченних секунд рибалка й ще двоє чоловіків змогли витягнути Максима на берег.

Хлопчик кашляв, тремтів і плакав.

— Данило… — задихаючись повторював він. — Данило там…

Анна різко повернула голову до моря.

І серце зупинилося.

Данила більше не було видно.

Вона не пам’ятала, як опинилася на колінах у мокрому піску.

Як кричала його ім’я.

Як стискала Максима до болю, ніби боялася, що й він зараз зникне.

Час перестав існувати.

А потім один із рибалок раптом закричав:

— Там! Біля скель!

Анна різко підняла голову.

Данило тримався за уламок дерев’яного пірса.

Майже без сил.

Коли його витягли на берег, він був непритомний.

Анна впала поруч, тремтячими руками торкаючись його обличчя.

— Данило… Данило, будь ласка…

Він не реагував.

У неї почалася паніка.

Та сама. Стара. Знайома.

Лікарні. Втрата. Смерть.

Тільки не знову.

— Дихай! — плакала вона. — Будь ласка, дихай…

І раптом Данило різко закашлявся, випльовуючи воду.

Анна розридалася просто на його грудях.

Живий.

Він живий.

Пізніше, коли шторм трохи стих, вони сиділи в будинку біля каміна, закутані в ковдри.

Максим мовчав уже майже годину.

А потім раптом тихо сказав:

— Це я винен.

Анна одразу підняла голову.

— Ні.

— Якби я не побіг за Реєм…

Голос хлопчика затремтів.

— Данило міг померти через мене.

У кімнаті стало тихо.

Данило повільно сів поруч із Максимом.

— Подивись на мене.

Хлопчик неохоче підняв очі.

— Я стрибнув у море не через обов’язок.

Данило говорив дуже спокійно.

— Я стрибнув, бо люблю тебе.

У Максима затремтіли губи.

— Навіть якщо я не твій син?..

І тут Данило вперше сказав те, що давно живе в його серці:

— Ти став ним у той момент, коли я почав боятися втратити тебе більше, ніж себе.

Анна заплакала знову.

А Максим раптом кинувся Данилові на шию й міцно його обійняв.

За вікнами все ще бушував шторм.

Але всередині маленького будинку вперше за довгий час усі троє зрозуміли:

справжня родина — це не кров.

Це люди, які залишаються.