Глава 18 Шторм

Після тієї ночі щось між ними знову стало теплішим.

Не ідеальним.

Але справжнім.

Анна більше не тікала у мовчання, а Данило перестав приховувати свій страх за жартами й роботою.

Вони вчилися говорити одне з одним чесно.

Навіть коли це боліло.

На початку зими Данило запропонував поїхати на кілька днів до маленького острова біля узбережжя.

— Нам усім треба відпочити, — сказав він, допомагаючи Соломії вдягати куртку. — Без телефонів, галереї й нескінченних справ.

Максим одразу підтримав ідею.

— І я хочу човен!

— Ти хочеш усе, що пов’язано з водою, — засміялася Анна.

— Бо море чесне, — дуже серйозно відповів хлопчик.

Данило здивовано підняв брови.

— Це ти зараз цитуєш мене?

— Можливо.

Острів зустрів їх сильним вітром і майже порожніми вулицями.

Маленький будинок біля маяка був старим, але затишним.

Увечері вони сиділи біля каміна, пили гарячий чай і слухали, як за вікнами шумить море.

Анна дивилася на свою родину й раптом думала:

Невже я справді заслужила це щастя?

І саме в такі моменти життя зазвичай любило нагадувати, що нічого не буває вічним.

Шторм почався вночі.

Вітер бився у вікна так сильно, що прокинулася навіть Соломія.

А за кілька хвилин Максим зрозумів, що їхній пес Рей зник.

— Він вибіг надвір, коли я відкривав двері! — налякано вигукнув хлопчик.

Анна різко сіла в ліжку.

— Що?!

Максим уже натягував куртку.

— Я знайду його!

— Ні! — одночасно сказали Анна й Данило.

Але хлопчик вискочив за двері раніше, ніж вони встигли його зупинити.

Все сталося дуже швидко.

Темрява. Дощ. Вітер.

Анна бігла берегом, кричачи ім’я Максима, а серце калатало так сильно, що вона ледве дихала.

— Максиме!

Море ревіло майже по-звірячому.

Данило побіг до скель біля маяка.

І раптом почув гавкіт.

А потім — крик.

Максим стояв на слизькому камінні біля води, тримаючи Рея на руках.

Ще один крок — і хвиля могла знести їх обох.

— Максиме! Не рухайся! — закричав Данило.

Хлопчик був блідий від страху.

— Я… я не можу…

У Данила похололо всередині.

Він дуже повільно почав підходити ближче.

— Дивись тільки на мене, добре?

Ще хвиля.

Каміння під ногами Максима ковзнуло.

Анна закричала десь позаду.

І в ту секунду Данило кинувся вперед.

Усе змішалося.

Холодна вода. Вітер. Крики.

Анна пам’ятала лише те, як побачила, що Данило разом із Максимом падають у море.

Світ зупинився.

Вона не пам’ятала, як бігла до берега.

Не пам’ятала власних сліз.

Лише страшну думку в голові:

Тільки не знову. Будь ласка, тільки не знову…