Глава 17 Люди, які бояться втратити одне одного

Наступні дні були важкими.

Анна й Данило не сварилися.

І це було навіть гірше.

Вони говорили про дітей, про роботу, про вечерю, про погоду — але не про те, що насправді боліло.

Між ними ніби з’явилося щось невидиме.

Стіна зі страху, мовчання й недосказаних слів.

Анна почала довше затримуватися в книгарні.

Данило — у галереї.

Максим помічав усе.

Одного вечора він сидів на кухні з домашнім завданням і раптом тихо спитав:

— Ви розлучитесь?

Анна завмерла.

— Що?..

Хлопчик нервово крутив ручку в пальцях.

— Коли дорослі перестають нормально говорити — зазвичай стається щось погане.

У неї защеміло серце.

— Максиме…

— Я вже бачив це в інших.

Анна сіла поруч і міцно його обійняла.

— Ми не розлучаємось.

Але навіть вимовляючи ці слова, вона раптом зрозуміла:

вперше за багато років вона по-справжньому боїться втратити не минуле.

А теперішнє.

Того ж вечора Клер зайшла до галереї востаннє перед від’їздом.

Анна випадково почула їхню розмову.

— Ти все ще дивишся на неї так, ніби боїшся, що вона зникне, — тихо сказала Клер французькою.

Данило гірко всміхнувся.

— Бо саме так і є.

Клер уважно подивилася на нього.

— Ти знаєш, чому ми не змогли бути разом?

Він мовчав.

— Тому що ти ніколи не залишався повністю поруч. Частина тебе завжди була десь далеко… у болю.

Анна завмерла за дверима.

Клер ледь усміхнулася.

— А поруч із нею ти живий, Данило. Не зруйнуй це через власний страх.

У Данила стиснулася щелепа.

— Я не знаю, як перестати боятися.

Клер подивилася на нього дуже м’яко.

— Ніяк. Просто любиш людину все одно.

Анна тихо відійшла від дверей.

І раптом відчула сором.

Бо весь цей час боялася, що Клер може забрати Данила.

А насправді та жінка давно відпустила його.

Пізно ввечері Анна знайшла Данила самого на пляжі.

Вітер був сильний, хвилі шуміли майже сердито.

Він сидів на холодному піску, дивлячись у темне море.

Анна мовчки сіла поруч.

Кілька хвилин вони нічого не говорили.

А потім Данило тихо сказав:

— Я ненавиджу, коли між нами тиша.

У неї защеміло в грудях.

— Я теж.

Він опустив голову.

— Коли ти мовчиш… мені здається, що одного дня ти просто підеш.

Анна різко повернулася до нього.

— Ти серйозно?

Він гірко засміявся.

— А ти думала, тільки тобі страшно?

Тиша.

І раптом Анна зрозуміла щось дуже важливе.

Усі ці роки вона бачила в Данилові сильну людину, яка врятувала її після болю.

Але він теж був наляканий.

Теж боявся втрати.

Теж любив так сильно, що це робило його вразливим.

Анна повільно взяла його за руку.

— Подивись на мене.

Він підняв очі.

— Я не Клер. І я не піду через те, що мені страшно.

У Данила затремтіло дихання.

— А я не Марк, Анно. І я не зникну тільки тому, що життя іноді жорстоке.

Сльози обпекли їй очі.

Вона обережно торкнулася його щоки.

— Ми двоє дуже зламаних людей, так?

Він усміхнувся крізь біль.

— Так.

— Але, може… саме тому ми так добре розуміємо одне одного.

Данило притулився чолом до її чола.

І вперше за довгий час вони обоє дозволили собі не бути сильними.