Глава 16 Те, про що ми мовчимо

Клер залишилася в місті на кілька тижнів.

І цього вистачило, щоб у серці Анни знову прокинулася тривога.

Вона намагалася поводитися нормально. Усміхалася. Жартувала. Готувала вечерю, слухала Максима, допомагала Соломії вчити нові слова.

Але всередині повільно росло те саме старе відчуття:

ти недостатня.

Клер часто приходила до галереї.

Вона говорила з Данилом французькою, сміялася над якимись спогадами, допомагала з підготовкою міжнародної виставки.

І Анна ненавиділа себе за те, що помічає кожну дрібницю.

Те, як Клер торкається Данилової руки під час розмови.

Те, як легко вони розуміють одне одного без слів.

Те, що поруч із нею Данило ніби повертається до тієї частини життя, де Анни ще не існувало.

Одного вечора Максим тихо сказав:

— Ти сумна.

Анна здригнулася.

— Ні, сонечко, все добре.

Хлопчик скептично примружився.

— Я вже не маленький.

У неї мимоволі вирвалася усмішка.

— Це хто тобі таке сказав?

— Життя.

Анна засміялася.

А потім Максим раптом дуже серйозно додав:

— Данило дивиться на тебе так, ніби ти його улюблене місце у світі.

У неї защеміло в грудях.

— Тоді чому мені іноді страшно?

Максим задумався.

— Бо коли дуже любиш — завжди страшно.

Анна завмерла.

Іноді діти бачать людей глибше, ніж дорослі.

Того ж вечора Данило повернувся додому пізно.

Анна сиділа на кухні з книжкою, але не прочитала жодної сторінки.

— Вибач, затримався, — втомлено сказав він.

Вона кивнула.

Надто спокійно.

Данило одразу це помітив.

— Що сталося?

— Нічого.

Він тихо видихнув.

— Анно.

Вона різко закрила книжку.

— Я втомилася вдавати, що мене нічого не турбує.

Тиша.

Данило повільно сів навпроти.

— Скажи.

Анна опустила очі.

— Поруч із нею ти інший.

— Клер — частина мого минулого.

— Саме це мене й лякає.

У його погляді промайнув біль.

— Ти думаєш, я можу піти?

Анна мовчала.

Бо справа була не в Клер.

Справа була в тому, що колись життя вже забрало в неї людину, яка обіцяла залишитися.

— Я думаю, що люди не завжди залишаються, навіть коли люблять.

Данило різко встав.

— Я не Марк.

У кімнаті стало тихо.

Анна зблідла.

Він одразу пошкодував про свої слова.

— Анно, я не це мав на увазі…

Але вона вже відступила на крок назад.

Наче між ними раптом відкрилася стара рана, яку вони обоє так довго боялися торкатися.

— Саме тому мені так страшно, — ледве чутно сказала вона. — Бо я вже втрачала людину, яку любила більше за себе.

Данило заплющив очі.

І вперше за довгий час між ними з’явилася тиша, яка не лікувала.

А боліла.