Глава 15 Родина — це дієслово

Після тієї ночі між Максимом і Данилом щось змінилося.

Не одразу. Не магічно.

Просто хлопчик почав підходити ближче.

Частіше питати поради. Стукати у двері фотостудії. Показувати оцінки зі школи так, ніби йому справді важливо, що Данило скаже.

А Данило… вчився бути поруч обережно.

Без тиску. Без спроб “замінити” Марка.

Одного разу Анна застала їх у гаражі.

Максим тримав у руках велосипедне колесо, весь у мастилі, а Данило терпляче пояснював:

— Якщо сильно перетягнути, ланцюг злетить.

— Як людина, коли на неї сильно тиснуть? — серйозно перепитав Максим.

Данило здивовано подивився на нього.

— Ну… приблизно так.

— Тоді дорослі дивні. Самі тиснуть, а потім дивуються.

Анна не стримала сміху.

І Данило теж.

У такі моменти родина народжувалася по-справжньому.

Але життя, як завжди, не любило довгого спокою.

Одного осіннього дня до галереї прийшла жінка.

Висока. Елегантна. З французьким акцентом.

Анна одразу помітила, як змінився Данило, щойно побачив її.

Наче завмер на секунду.

— Клер?.. — тихо сказав він.

У грудях Анни щось неприємно стиснулося.

Жінка усміхнулася.

— Bonjour, Danilo.

Максим, який сидів поруч із коміксом, одразу підняв очі.

І Анна раптом дуже чітко відчула:

минуле Данила теж не закінчилося.

Увечері вона мовчки мила чашки на кухні.

Данило стояв поруч занадто тихо.

— Ти хочеш спитати, хто вона, — нарешті сказав він.

Анна знизала плечима.

— Якщо захочеш — сам розкажеш.

Він важко видихнув.

— Ми були разом у Парижі. До того, як я зустрів тебе.

Анна продовжувала дивитися у воду.

— Довго?

— Майже два роки.

У неї защеміло в грудях.

Чомусь саме цифра боліла найбільше.

— І чому ви розійшлися?

Данило довго мовчав.

— Бо після смерті Софії я не вмів любити нормально. Я тікав від людей раніше, ніж вони могли піти від мене.

Анна повільно повернулася до нього.

— А зараз?

Він підійшов ближче.

— А зараз я боюся лише одного — втратити тебе.

У неї стислося серце.

Але разом із любов’ю раптом повернувся старий страх.

Той самий, який шепотів:

"Тебе можуть залишити."

Тієї ночі Анна довго не могла заснути.

Поруч спокійно дихав Данило.

А вона лежала з відкритими очима й ненавиділа себе за ревнощі.

Бо довіряла йому.

І все одно боялася.

Раптом Данило сонно обійняв її ближче.

— Не тікай у свої думки без мене, — прошепотів він крізь сон.

Анна заплющила очі.

І зрозуміла:

найважче після болю — не навчитися любити.

Найважче — повірити, що любов може залишитися.