Глава 14 Голос, який повернувся з минулого

Тієї ночі Максим майже не говорив.

Вони повернулися додому мовчки. Данило одразу відчув напругу, але нічого не питав.

Лише уважно подивився на Анну.

І вона тихо сказала:

— Він готовий.

Данило зрозумів одразу.

Стара коробка з речами Марка стояла на столі.

Максим сидів навпроти, нервово стискаючи рукави светра.

Анна сіла поруч.

— Ти не мусиш дивитися все одразу, добре?

Хлопчик кивнув, але було видно: він ледве дихає від хвилювання.

У коробці лежали флешки, листи й кілька фотографій.

На одній із них Марк тримав маленького Максима на руках — зовсім немовля.

— Це… я?.. — прошепотів хлопчик.

— Так, — тихо відповіла Ірина, яка стояла біля дверей зі сльозами в очах. — Це був день, коли він уперше тебе побачив.

Максим дуже обережно взяв фото.

Наче боявся пошкодити щось святе.

Анна вставила флешку в ноутбук.

Екран кілька секунд був чорним.

А потім з’явився Марк.

Живий.

У домашній футболці, трохи скуйовджений, нервово усміхнений.

У Максима різко перехопило подих.

— Привіт… — голос Марка був тихим. — Якщо ти це дивишся, значить, сталося те, чого я дуже боявся.

Анна відчула, як Данило обережно стискає її руку.

Марк на відео нервово провів долонею по волоссю.

— Я ніколи не знав, як правильно говорити важливі речі. Але хочу, щоб ти знав одне: я любив тебе з першої секунди, коли побачив.

Максим перестав кліпати.

Наче боявся пропустити хоч слово.

— І якщо мене немає поруч… це не тому, що я не хотів бути твоїм татом.

Голос Марка трохи затремтів.

— Це найбільший біль усього мого життя.

Ірина тихо заплакала.

А Максим сидів нерухомо, втупившись у екран так, ніби вперше в житті по-справжньому бачив батька.

На наступному відео Марк уже усміхався.

— Так, ще дещо. Якщо ти успадкував мій характер — співчуваю всім навколо.

Максим раптом тихо засміявся крізь сльози.

І цей сміх ніби трохи розбив важкість у кімнаті.

— Я не знаю, яким ти виростеш, — продовжив Марк. — Але сподіваюся, ти будеш сміливішим за мене. І не боятимешся говорити правду людям, яких любиш.

Анна заплющила очі.

Бо це було сказано ніби й для неї теж.

Пізніше, коли всі розійшлися спати, Максим тихо постукав у спальню Анни й Данила.

— Можна до вас?

— Звичайно, — одразу сказала Анна.

Хлопчик сів між ними на ліжку, опустивши очі.

— Я сьогодні почув його голос… і тепер мені страшно, що я знову його забуду.

У Данила защеміло серце.

Анна обійняла Максима за плечі.

— Не забудеш.

— А якщо забуду?

Тиша.

А потім Данило тихо сказав:

— Тоді ми будемо пам’ятати разом із тобою.

Максим підняв на нього очі.

— Навіть якщо ти не мій справжній тато?

У кімнаті стало дуже тихо.

І Данило відповів не одразу.

— Справжній тато — це той, хто любить тебе й залишається поруч. А твого тата ніхто ніколи не замінить.

Максим довго дивився на нього.

А потім дуже тихо спитав:

— А можна… щоб у мене було двоє?