Глава 12 Те, що ми боїмося почути

Анна дивилася на Данила й не могла знайти слів.

У його очах не було ревнощів.

Лише страх.

Тихий, глибокий страх людини, яка кохає занадто сильно.

— Данило…

Він відвів погляд і гірко всміхнувся.

— Пробач. Це дурне питання.

— Ні.

Анна повільно похитала головою.

— Не дурне.

У кімнаті чулося лише шуміння моря за вікнами галереї.

Вона опустила очі на лист Марка.

Частина її серця завжди любитиме його. Це була правда, яку вона давно прийняла.

Але була й інша правда.

Анна підійшла до Данила ближче.

— Знаєш, про що я думаю, коли читаю це?

Він мовчки дивився на неї.

— Про те, як сильно ми всі боїмося втратити любов… і через це приховуємо найважливіше.

Данило важко видихнув.

— Але ти не відповіла.

Анна відчула, як серце стискається.

— Якби Марк вижив… моє життя було б іншим. Можливо, ми справді були б родиною. Можливо, у нас були б діти, інший дім, інше майбутнє.

У Данила потемніли очі, але він мовчав.

— Але це не означає, що я шкодую про тебе.

Тиша.

Анна обережно взяла його обличчя в долоні.

— Данило, послухай мене уважно.

Її голос тремтів.

— Марк був моїм минулим. Дуже важливим. Дуже болючим. Але ти — це людина, поруч із якою я навчилася жити далі.

У його очах блиснули сльози.

— Іноді мені страшно, що ти все одно любиш його більше.

Анна завмерла.

Ось воно.

Справжня рана.

Не минуле. Не листи.

А страх бути “другим”.

Вона повільно обійняла його.

— Любов не змагання, Данило.

Він заплющив очі, міцно притискаючи її до себе.

— Я знаю. Але іноді серце поводиться не як доросла людина.

Анна тихо засміялася крізь сльози.

— Моє теж.

Тієї ночі вони довго не могли заснути.

Данило лежав поруч, дивлячись у стелю.

— Про що думаєш? — тихо спитала Анна.

Він мовчав кілька секунд.

— Про те, що якби Марк вижив… ми б ніколи не зустрілися.

У неї защеміло в грудях.

— Так.

— І через це я почуваюся жахливою людиною.

Анна повернулася до нього.

— Чому?

Він гірко всміхнувся.

— Бо частина мене вдячна долі за шанс зустріти тебе.

У кімнаті стало тихо.

Анна обережно торкнулася його руки.

— А знаєш, що думаю я?

— Що?

Вона довго мовчала.

— Що любов іноді народжується з болю. Але це не робить її менш справжньою.

Данило подивився на неї так ніжно, що в неї перехопило подих.

— Боже… як же я тебе люблю.

Анна усміхнулася й поклала голову йому на груди.

І вперше за багато років вона зрозуміла:

можна сумувати за минулим — і все одно щиро обирати своє теперішнє.