Глава 11 Лист, який змінює все

Осінь прийшла непомітно.

Море стало темнішим, вітер — холоднішим, а вечори довшими. Данило часто затримувався в галереї, Максим пішов до нової школи, а маленька Соломія навчилася вимовляти слово “море” й тепер повторювала його щодня.

Життя було спокійним.

Майже щасливим.

І саме тому Анна не одразу помітила, як сильно боїться втратити цю тишу.

Того вечора вона прибирала старі коробки в коморі галереї.

Данило просив знайти зимові декорації для нової виставки, але замість них Анна натрапила на маленьку дерев’яну скриньку.

Стару. Потерту.

Вона одразу впізнала її.

Скринька Марка.

У грудях щось різко стиснулося.

— Дивно… — прошепотіла Анна.

Вона була впевнена, що після переїздів і років ця річ давно загубилася.

Анна повільно відкрила кришку.

Усередині лежали старі фотографії, квитки з подорожей, засушена гілочка лаванди… і конверт.

На ньому був знайомий почерк.

“Не відкривай, якщо ти щаслива.”

У неї похололи руки.

Серце почало битися швидше.

Анна довго сиділа нерухомо, дивлячись на лист.

А потім усе ж відкрила його.

"Анно,

якщо ти читаєш це — значить, ти все-таки не послухалася мене."

У неї затремтіли губи.

"Є дещо, чого я ніколи не наважився тобі сказати. І, можливо, ти зненавидиш мене за це."

Анна відчула знайомий страх.

"Того дня аварії я їхав не до роботи."

Світ ніби завмер.

"Я їхав до Ірини. Хотів сказати їй, що заберу Максима до себе."

Анна перестала дихати.

"Я був упевнений, що зможу все виправити. Думав, ми впораємося. Я, ти й він."

Сльози впали на папір.

"Але є ще одна правда."

Анна відчула, як тремтять пальці.

"Я вже купив квитки. Я хотів поїхати з тобою з країни. Назавжди."

Вона заплющила очі.

"Іноді я думаю… можливо, якби я одразу сказав тобі правду, усе було б інакше."

Анна більше не могла читати.

Біль, який вона вважала давно пережитим, раптом знову прокинувся.

Наче минуле тихо нагадало:

воно ніколи не зникає повністю.

— Анно?

Вона здригнулася.

У дверях стояв Данило.

Побачивши її сльози, він одразу підійшов ближче.

— Що сталося?

Анна мовчки простягнула йому лист.

Данило уважно прочитав кілька рядків.

І завмер.

Тиша між ними стала важкою.

— Ти шкодуєш? — раптом тихо спитав він.

Анна різко підняла очі.

— Що?..

Його голос був спокійним, але в очах ховався страх.

— Що все сталося саме так. Що тоді не поїхала з ним.

У неї защеміло серце.

Бо це було питання, якого вони обоє боялися багато років.