Глава 10 Весілля, на яке чекало серце

— Так.

Анна сказала це майже пошепки, але Данилові здалося, що голосніше цих слів він не чув нічого у своєму житті.

— Так?.. — перепитав він, ніби боявся помилитися.

Вона сміялася крізь сльози.

— Так, Данило.

І в ту ж секунду він піднявся й міцно обійняв її.

На пляжі заплескали навіть незнайомі люди поруч, а Максим голосно закричав:

— ВОНА СКАЗАЛА ТАК!

Ірина закрила обличчя руками, сміючись і плачучи одночасно.

А Анна раптом подумала:

Можливо, саме так і виглядає справжнє щастя. Не ідеальне. Не безболісне. Але живе.

Підготовка до весілля почалася хаотично.

Максим вирішив, що він “головний помічник”, тому всюди бігав із серйозним виглядом і списком “важливих справ”, написаним кольоровими фломастерами.

Першим пунктом було:

"БАГАТО ТОРТА."

Данило сказав, що це найкращий весільний план, який він бачив.

Весілля вони вирішили зробити маленьким.

Тільки найближчі люди.

Море. Вечір. Теплі ліхтарики на пляжі.

Анна довго боялася цієї дати.

Не через сумніви в Данилові.

А через те, що колись вона вже мріяла про весілля — з Марком.

Одного вечора вона тихо сказала про це Олені.

Мама Марка уважно вислухала її, а потім усміхнулася.

— Люба моя… якби Марк зараз бачив тебе, знаєш, що б він сказав?

Анна похитала головою.

Олена ніжно торкнулася її руки.

— “Нарешті.”

І Анна розплакалася.

Не від болю.

Від того, що вперше дозволила собі нести минуле без тягаря провини.

У день весілля море було неймовірно спокійним.

Анна стояла босоніж на теплому піску в простій білій сукні, а вітер грався її волоссям.

— Ти нервуєш? — усміхнулася Ірина, поправляючи їй фату.

— Дуже.

— Це нормально.

Максим урочисто підійшов до Анни й простягнув їй маленьку мушлю.

— Для удачі.

Вона присіла перед ним.

— Дякую, сонечко.

Хлопчик уважно подивився на неї.

— Ти сьогодні найгарніша.

У неї защеміло серце.

Коли Анна побачила Данила біля арки з білих квітів, усе навколо ніби стихло.

Він дивився на неї так, ніби досі не вірив, що це реальність.

І в його очах було все:

пережитий біль, страх, ніжність, любов і вдячність за другий шанс.

Священник тихо говорив слова церемонії, хвилі шуміли зовсім поруч, а Анна раптом зрозуміла:

кохання не завжди приходить один раз у житті.

І це не робить перше менш справжнім.

Коли Данило одягнув їй обручку, він прошепотів:

— Дякую, що залишилася в цьому світі після всього болю.

Анна не стримала сліз.

— Дякую, що навчив мене знову його любити.

І десь далеко за обрієм сонце повільно опускалося в море, ніби благословляючи їхню нову історію.