Глава 9 Обіцянка під шум моря

Коли Данило прилетів до Одеси через два дні, Анна чекала його біля виходу з аеропорту так само, як колись у Парижі чекав її він.

Щойно побачивши його, вона кинулася вперед.

Данило ледве встиг поставити валізу, як Анна міцно його обійняла.

— Я скучила.

Він зарився обличчям у її волосся й тихо засміявся:

— Це добре. Бо я думав, що помру без тебе в тому Парижі.

Анна відсторонилася й подивилася на нього крізь усмішку.

— Драма-квін.

— Це французька атмосфера на мене вплинула.

Вона засміялася — легко, щиро.

І Данило завмер, дивлячись на неї.

Колись ця дівчина плакала над листами померлого коханого. А тепер стояла перед ним жива, тепла, з очима, у яких знову було майбутнє.

Максим одразу полюбив Данила.

Можливо, тому що Данило ніколи не намагався “замінити” йому батька. Він просто був поруч.

Вони разом запускали кораблики в морі, будували фортеці з піску й сперечалися, хто сильніший — пірати чи лицарі.

Одного вечора Анна почула, як Максим серйозно питає:

— А ти любиш Анну?

Данило ледь не вдавився чаєм.

— Дуже.

Максим задумливо кивнув.

— Тоді добре.

— Чому?

Хлопчик знизав плечима.

— Бо коли вона сумує — мені теж сумно.

У Данила защеміло в грудях.

І він уперше подумав, що, можливо, родина народжується саме так — тихо, непомітно, між випадковими розмовами й вечорами біля моря.

Через тиждень Максима виписали з лікарні.

Того вечора вони всі разом пішли на пляж.

Море було спокійним. Сонце повільно тону́ло у хвилях, фарбуючи небо в золотаво-рожеві кольори.

Максим бігав берегом, збираючи мушлі.

Ірина сиділа трохи далі з книгою.

А Анна стояла біля води поруч із Данилом.

— Пам’ятаєш нашу першу розмову про море? — тихо спитав він.

Вона усміхнулася.

— Ти сказав, що навіть найсильніша буря колись закінчується.

Данило обережно взяв її руку.

— А ти навчила мене, що після бурі не треба боятися жити далі.

Анна подивилася на нього.

І раптом зрозуміла: вона більше не порівнює його з Марком.

Бо любов не замінює любов.

Вона просто приходить у серце по-новому.

Данило повільно опустився на одне коліно.

У неї перехопило подих.

Максим одразу закричав:

— МАМО, ДИВИСЬ!

Ірина різко підняла голову й засміялася крізь сльози.

Данило нервово видихнув.

— Я мав підготувати красиву промову… але поруч із тобою всі слова стають занадто маленькими.

В очах Анни вже блищали сльози.

Він відкрив ту саму темно-синю коробочку.

— Анно… ти стала моїм домом. Моєю тишею після всіх штормів. Моєю людиною.

Голос трохи затремтів.

— І якщо ти дозволиш… я хочу любити тебе все життя.

Море шуміло зовсім поруч.

Максим завмер із мушлею в руках.

А Анна плакала й усміхалася одночасно.

Бо вперше за дуже довгий час щастя більше не здавалося їй чимось тимчасовим.

Воно нарешті стало справжнім.