Глава 8 Коли страх повертається

Анна перестала чути світ навколо.

Слова лікаря ніби розчинилися в повітрі, залишивши після себе тільки глухий шум у вухах.

— Серйозне… захворювання?.. — ледве вимовила вона.

Лікар спокійно кивнув.

— Ми поки не можемо говорити точно. Потрібні аналізи. Але симптоми нас турбують.

Анна відчула, як холонуть руки.

Знову лікарня.
Знову страх.
Знову людина, яку вона любить, може зникнути.

Наче життя перевіряло її на міцність.

Максим спав у палаті, обіймаючи плюшевого ведмедя.

Такий маленький.

Такий беззахисний.

Анна сіла поруч і обережно прибрала волосся з його чола.

Хлопчик повільно розплющив очі.

— Ти приїхала…

У неї защеміло в грудях.

— Звичайно приїхала.

Максим слабко усміхнувся.

— Я знав.

Анна ледь стримувала сльози.

— Як ти себе почуваєш?

Він задумався.

— Втомлено.

А потім дуже тихо спитав:

— Я помру?

У неї ніби зупинилося серце.

— Ні! — надто швидко сказала вона й одразу взяла себе в руки. — Ні, сонечко. Лікарі просто хочуть допомогти тобі дихати краще.

Максим мовчки кивнув.

Але Анна бачила: йому страшно.

І в ту мить вона зрозуміла щось важливе.

Любов — це не лише романтика й красиві слова.

Іноді любов — це сидіти біля лікарняного ліжка й робити вигляд, що ти не боїшся, щоб не налякати когось ще більше.

Увечері їй подзвонив Данило.

— Як він?

Анна вийшла в порожній коридор лікарні й лише тоді дозволила собі заплакати.

— Мені страшно…

На тому кінці запала тиша.

— Анно, подивись на мене.

Вона ввімкнула відео.

Данило сидів у темній квартирі в Парижі, блідий і виснажений.

— Ти не одна.

Анна витерла сльози.

— Я не хочу знову когось втрачати.

Він заплющив очі, ніби ці слова боліли йому так само сильно.

— Я знаю.

— А якщо життя знову забере людину, яку я люблю?..

Данило довго мовчав.

А потім тихо сказав:

— Тоді ти все одно будеш любити. Бо після всього, що ти пережила, твоє серце не стало жорстоким. І це найсильніше, що є в тобі.

Анна притиснула телефон до грудей.

Їй хотілося, щоб він був поруч.

Наступні дні тягнулися нескінченно.

Аналізи. Лікарі. Очікування.

Максим усе частіше тримав Анну за руку й не відпускав далеко.

Ірина одного вечора тихо сказала:

— Він прив’язався до тебе сильніше, ніж я думала.

Анна сумно усміхнулася.

— Я теж до нього.

І саме тоді в її телефон прийшло повідомлення від Данила.

Фото.

Маленька коробочка темно-синього кольору.

А під нею лише одне речення:

"Я чекав правильного моменту… але зрозумів, що життя занадто непередбачуване."

Те, що важливіше за страх

Анна довго дивилася на фотографію.

Темно-синя коробочка.

Обручка.

У грудях усе змішалося: тепло, страх, любов і паніка.

Телефон задзвонив майже одразу.

Данило.

Вона відповіла не з першого разу.

— Ти серйозно?.. — тихо спитала Анна.

На екрані Данило нервово всміхнувся.

— Взагалі-то я планував зробити це красиво. Париж. Вечір. Без лікарень і стресу.

Анна відчула, як до очей підступають сльози.

— Тоді чому зараз?

Він подивився на неї так щиро, що в неї завмерло серце.

— Бо життя вже одного разу показало нам, що “потім” може не настати.

Тиша.

Анна опустила очі.

— Данило…

— Ні, не відповідай зараз.

Він м’яко усміхнувся.

— Я не хочу тиснути на тебе. Просто… мені більше не страшно називати тебе своїм майбутнім.

У неї затремтіли губи.

— А мені страшно.

— Я знаю.

— Я боюся втратити все це.

Данило важко видихнув.

— Анно, любов — це завжди ризик. Але знаєш, що я зрозумів після смерті Софії?

Вона мовчки дивилася на нього.

— Найбільший біль — не коли втрачаєш. Найбільший біль — коли не дозволяєш собі жити, поки маєш шанс.

Анна заплющила очі.

І вперше відчула, що її страх більше не керує нею повністю.

Тієї ночі Максиму стало гірше.

Анна й Ірина сиділи біля палати, поки лікарі робили нові обстеження.

Години тягнулися нескінченно.

Ірина тремтіла так сильно, що не могла втримати чашку з чаєм.

Анна мовчки обійняла її.

— Він сильний, — прошепотіла вона, хоча сама ледве вірила у власні слова.

Коли лікар нарешті вийшов із палати, обидві різко піднялися.

— У мене є хороша новина, — сказав він. — Ми виключили найгірші підозри.

У Анни потемніло в очах від полегшення.

— Що з ним?..

— Важка форма астми й ускладнення після інфекції. Це потребує лікування й контролю, але загрози життю зараз немає.

Ірина заплакала просто в коридорі.

Анна теж ледве стримувала сльози.

Світ раптом знову почав дихати.

Пізніше, коли Максим уже спав спокійніше, Анна вийшла на лікарняний балкон.

Нічне море шуміло десь удалині.

Вона набрала Данила сама.

— Алло?..

— Все добре, — одразу сказала вона крізь сльози. — Він буде жити.

На тому кінці почувся довгий видих полегшення.

— Боже…

Анна дивилася на темне небо.

— Знаєш, про що я думала сьогодні?

— Про що?

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Що я більше не хочу жити так, ніби щастя треба боятися.

Тиша.

А потім Данило дуже тихо спитав:

— Це зараз була відповідь на моє питання?

Анна заплющила очі.

І вперше за довгий час її серце не тремтіло від страху.

Лише від любові.

— Так, Данило. Так.