Глава 6 Місто, де серце вчиться знову

Анна перечитувала повідомлення Данила вже десятий раз.

"Приїдь до мене."

Два простих слова.

А відчуття було таке, ніби перед нею відкрили двері в інше життя.

          Вона боялася відповісти.

Боялася не Парижа.

Боялася того, що буде, якщо вона справді дозволить собі бути щасливою.

Усю ніч Анна ходила квартирою, зупиняючись біля фотографій, книжкових полиць, старого светра Марка, який досі лежав у шафі.

Частина її серця все ще жила в минулому.

Але інша — вже тягнулася вперед.

До Данила.

Наступного дня вона поїхала до Одеси.

Максим зустрів її біля під’їзду з криком:

— Анна приїхалааа!

Вона підхопила хлопчика на руки й засміялася.

Ірина, стоячи біля дверей, уважно спостерігала за ними.

— Ти світишся, — тихо сказала вона пізніше на кухні.

Анна сумно усміхнулася.

— Данило хоче, щоб я приїхала до Парижа.

Ірина поставила чашку на стіл.

— А ти?

Анна довго мовчала.

— Я хочу. Але мені страшно залишати все тут.

— “Все” — це що саме?

Анна розгубилася.

І раптом зрозуміла, що не знає відповіді.

Бо дім більше не був просто квартирою чи містом.

Дім поступово ставав людиною.

          Увечері Максим заснув у неї на руках під час читання казки.

Анна обережно поправила ковдру й уже хотіла вийти з кімнати, коли хлопчик сонно прошепотів:

— А Данило хороший.

Вона здивовано усміхнулася.

— Чому ти так думаєш?

Максим не відкривав очей.

— Бо коли ти говориш про нього — у тебе добрі очі.

У Анни защеміло в грудях.

Діти завжди відчувають правду.

Через тиждень вона стояла в аеропорту з квитком до Парижа.

Серце билося так сильно, що їй здавалося — це чують усі навколо.

Коли літак приземлився, Анна кілька секунд не могла встати з місця.

А потім побачила його.

Данило стояв серед натовпу з букетом польових квітів і таким хвилюванням в очах, що вона мимоволі засміялася.

— Ти серйозно зустрічаєш мене як у фільмах?

— Я панікував і не знав, що робити руками, — чесно зізнався він.

Анна підійшла ближче.

І в ту ж секунду Данило міцно обійняв її, ніби не бачив цілу вічність.

— Ти приїхала…

— Приїхала.

Він поцілував її так ніжно, що в Анни запаморочилося в голові.

А потім раптом прошепотів:

— Тепер мені здається, що все буде добре.

         Париж зустрів її дощем, запахом кави й вузькими вулицями, де люди трималися за руки.

Анна дивилася на місто через вікно таксі й раптом усвідомила:

вона більше не тікає від життя.

Вона їде йому назустріч.

Але вона ще не знала, що саме тут їй доведеться зробити найважчий вибір у своєму житті.