Глава 5 Відстань між серцями

Після тієї розмови щось змінилося.

Не між ними — всередині Анни.

Страх, який так довго дрімав десь глибоко, знову прокинувся.

Вона намагалася усміхатися, підтримувати Данила, говорити про Париж легко й спокійно. Але щоночі лежала без сну й думала лише про одне:

А що, якщо життя знову забере в неї людину, яку вона любить?

Данило помічав усе.

Те, як вона раптом ставала тихішою. Як замислено дивилася на нього, ніби намагалася запам’ятати кожну рису обличчя.

Одного вечора він не витримав.

— Анно, подивись на мене.

Вона повільно підняла очі.

— Ти вже прощаєшся зі мною. Навіть хоча я ще нікуди не поїхав.

У неї защеміло в грудях.

— Я не хочу знову проходити через втрату.

Данило важко видихнув.

— А я не хочу, щоб твій страх вирішував за нас, як нам жити.

Тиша між ними стала болючою.

— Ти поїдеш? — ледве чутно спитала Анна.

Він мовчав кілька секунд.

— Не знаю.

— Через мене не можна відмовлятися від мрії.

— А через мрію не можна втрачати людей, яких любиш.

Анна відчула, як очі наповнюються сльозами.

Вона так боялася почути ці слова.

Бо тепер розуміла: Данило теж боїться.

Наступного дня Анна пішла до матері Марка.

Олена уважно вислухала її, наливаючи чай.

— Я не знаю, що робити, — тихо сказала Анна. — Якщо він поїде — мені страшно. Якщо залишиться через мене — я почуватимуся винною.

Олена довго мовчала.

А потім усміхнулася тією теплою, мудрою усмішкою, яку Анна так любила.

— Люба моя… любов — це не коли люди тримають одне одного біля себе зі страху.

Анна опустила очі.

— А що тоді?

— Коли вони дають одне одному крила й вірять, що їхнє серце все одно знайде дорогу назад.

У грудях щось тремтливо стиснулося.

— Але я боюся.

Олена ніжно взяла її руку.

— Після втрати завжди страшно любити знову. Та якщо ти дозволиш страху перемогти — тоді смерть справді забере у тебе майбутнє.

Анна мовчала.

І вперше зрозуміла: вона весь цей час не просто боялася втратити Данила.

Вона боялася бути щасливою настільки сильно, щоб це знову могло боліти.

         Того вечора вона сама прийшла до фотостудії.

Данило стояв біля вікна, переглядаючи лист із Парижа.

Побачивши її, він завмер.

Анна повільно підійшла ближче.

— Ти маєш поїхати.

— Анно…

— Ні, послухай мене.

Її голос тремтів, але очі були впевненими.

— Я не хочу, щоб людина, яку я люблю, відмовлялася від мрії через мій страх.

У Данила перехопило подих.

— А якщо відстань усе зруйнує?

Анна зробила ще один крок до нього.

— Тоді це ніколи не було справжнім.

Тиша.

А потім Данило раптом обійняв її так міцно, ніби боявся відпустити.

— Боже, як же сильно я тебе люблю…

Анна заплющила очі.

І вперше за дуже довгий час зрозуміла:

любов — це не відсутність страху.

Любов — це коли ти все одно обираєш людину.

Париж між нами

День від’їзду настав занадто швидко.

Анна стояла в аеропорту, стискаючи рукав Данилового пальта, ніби це могло зупинити час.

Навколо шуміли люди, оголошували рейси, хтось сміявся, хтось поспішав — а для неї існували лише його очі.

— Я ненавиджу прощання, — тихо сказала вона.

Данило сумно всміхнувся.

— Я теж.

Він обережно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

— Але це не кінець, Анно.

У неї защеміло в грудях.

Колись Марк говорив майже те саме.

І Данило ніби прочитав її думки.

— Я не він, — дуже тихо сказав він. — І я не хочу, щоб ти любила мене через страх втрати.

Анна відчула, як до очей підступають сльози.

— А якщо я не витримаю цієї відстані?

Він торкнувся її чола своїм.

— Тоді ми будемо витримувати її разом.

Оголосили посадку.

І в ту мить Анна зрозуміла: найважче в любові — іноді відпускати.

Вона сама поцілувала його першою.

Довго. Ніжно. Наче намагаючись запам’ятати це тепло.

— Повертайся до мене, — прошепотіла вона.

Данило усміхнувся крізь біль у очах.

— Завжди.

          Перші тижні були нестерпними.

Вони телефонували одне одному щодня.

Данило показував їй вузькі паризькі вулиці, маленькі кав’ярні й Сену у вечірніх вогнях. Анна сміялася, слухаючи його ламану французьку.

Але коли дзвінки закінчувалися, квартира знову ставала порожньою.

Анна почала більше працювати в книгарні. Частіше їздила до Одеси й привозила Максиму книжки та іграшкові кораблики.

Ірина одного разу уважно подивилася на неї й тихо сказала:

— Він зробив тебе живою.

Анна усміхнулася.

— А Марк навчив мене любити.

Минуло три місяці.

Одного вечора Данило подзвонив незвично пізно.

На екрані він виглядав виснаженим.

— Що сталося? — одразу спитала Анна.

Він довго мовчав.

— Галерея хоче продовжити контракт ще на два роки.

У неї похололи руки.

— О…

Данило болісно провів рукою по волоссю.

— Я ще нічого не відповів.

Анна намагалася всміхнутися.

— Це ж чудово…

— Не бреши мені.

Тиша.

— Я боюся, — чесно сказала вона.

— Я теж.

Вони дивилися одне на одного крізь екран, і ця відстань раптом здалася безмежною.

— Анно… — тихо почав Данило. — А якщо я попрошу тебе приїхати до мене?

Серце пропустило удар.

— До Парижа?..

Він кивнув.

— Не назавжди. Просто… спробувати пожити разом. Без вокзалів, без екранів, без цих постійних прощань.

Анна перестала дихати.

Бо вперше після смерті Марка перед нею відкривалося справжнє нове життя.

І воно лякало її майже так само сильно, як колись кохання.