Глава 4 Те, що називають родиною

Наступного ранку Анна прокинулася від дитячого сміху за вікном.

Кілька секунд вона не могла зрозуміти, де знаходиться. А потім згадала: Одеса. Море. Максим.

І дивне відчуття тепла всередині.

Вони з Данилом домовилися ще раз зустрітися з Іриною перед від’їздом.

Анна хвилювалася так, ніби йшла на дуже важливу розмову.

— Ти нервуєш, — усміхнувся Данило, помітивши, як вона втретє поправляє волосся.

— А раптом я роблю щось не так?

Він обережно взяв її за руку.

— Ти приїхала сюди через любов. У цьому немає нічого неправильного.

          Максим зустрів їх у дворі.

— Аннааа! — радісно вигукнув він і одразу підбіг до неї.

У неї завмерло серце.

Вона навіть не встигла нічого сказати, як хлопчик міцно її обійняв.

І Данило помітив: Анна вперше за весь час по-справжньому світиться.

Вони гуляли набережною, їли морозиво й запускали маленького повітряного змія, якого Максим випросив у продавця біля моря.

— Ви ще приїдете? — раптом спитав хлопчик, дивлячись на Анну великими серйозними очима.

Анна розгублено глянула на Ірину.

Та тихо усміхнулася.

— Якщо захочете… ми будемо раді.

У грудях стало тепло й боляче одночасно.

Бо Анна раптом зрозуміла: цей хлопчик тепер назавжди стане частиною її життя.

          Увечері, коли Максим заснув, Ірина вийшла провести їх до дверей.

Море шуміло десь зовсім поруч.

— Дякую, що приїхали, — тихо сказала вона.

Анна похитала головою.

— Ні. Це вам дякую… за нього.

Ірина довго мовчала, а потім несподівано сказала:

— Марк дуже вас боявся втратити.

Анна відчула, як серце стислося.

— Я знаю.

— Але знаєте… — Ірина ледь усміхнулася. — Коли він говорив про вас, то вперше виглядав по-справжньому щасливим.

У Анни защеміло в грудях.

Вона зрозуміла: тепер може згадувати Марка без злості.

Лише з любов’ю.

І цього було достатньо.

          Тієї ночі вони з Данилом сиділи на пляжі.

Холодний вітер плутав волосся, а хвилі тихо накочувалися на берег.

Анна поклала голову йому на плече.

— Можна поставити тобі дивне питання?

— Можна.

— Ти колись думав про дітей?

Данило тихо засміявся.

— Після такого серйозного тону я очікував чогось страшнішого.

Анна легенько вдарила його в плече.

— Я серйозно.

Він замовк.

— Раніше — ні. Після смерті Софії мені здавалося, що я не зможу бути для когось достатньо хорошою людиною.

— А зараз?

Данило подивився на неї так ніжно, що в неї перехопило подих.

— А зараз я вперше уявив майбутнє, в якому не страшно когось любити.

Анна відчула, як очі наповнюються сльозами.

— Ти знаєш… — тихо сказала вона, — мені здається, Марк привів мене до тебе.

Данило усміхнувся куточком губ.

— Думаю, він просто дуже вперто не хотів залишати тебе саму.

Анна засміялася крізь сльози.

А десь над морем повільно сходив світанок — новий, теплий, живий.

Люди приходять у наше життя не випадково

Після повернення з Одеси Анна довго не могла звикнути до тиші своєї квартири.

Раніше ця тиша була важкою, холодною. Тепер — просто незвичною.

На кухонному столі стояв маленький паперовий кораблик, який Максим потай поклав їй у сумку перед від’їздом.

На бортику дитячим почерком було написано:

"Для Анни, щоб не сумувала."

Вона усміхалася щоразу, коли дивилася на нього.

          Одного вечора Данило запросив її на виставку своїх фотографій.

— Знову море? — жартома спитала Анна, поправляючи комір його сорочки.

— Не зовсім.

Коли вони зайшли до галереї, Анна завмерла.

На стінах висіли зовсім інші фотографії.

Люди.

Живі емоції. Усмішки. Обійми. Погляди.

І серед них — її фото.

Анна біля книгарні з чашкою кави. Анна на пляжі в Одесі. Анна, яка сміється, заплющивши очі від вітру.

Під фотографією був підпис:

“Людина, яка навчила мене знову бачити світло.”

У неї перехопило подих.

— Данило…

Він нервово всміхнувся.

— Я хотів показати тобі, якою бачу тебе.

Анна відчула, як серце стислося від ніжності.

І саме в цей момент у залі пролунали оплески.

До Данила підійшов чоловік у темному піджаку — організатор виставки.

— Вітаю. Є чудова новина. Паризька галерея хоче купити серію ваших робіт.

Анна усміхнулася.

— Це ж неймовірно!

Але Данило чомусь не виглядав щасливим.

— Є одна деталь, — тихо сказав він пізніше, коли вони залишилися наодинці.

— Яка?

Він подивився їй прямо в очі.

— Вони пропонують контракт на рік. У Парижі.

Світ ніби на секунду завмер.

Анна відчула знайомий страх.

Той самий, який з’являвся щоразу, коли життя ставало занадто хорошим.

— На рік?.. — тихо перепитала вона.

Данило кивнув.

— Я ще не відповів.

— Через мене?

Він зробив крок ближче.

— Через нас.

Анна мовчала.

У голові змішалося все: радість за нього, страх втрати, спогади про Марка, який теж колись обіцяв “швидко повернутися”.

Данило уважно дивився на неї.

— Скажи чесно. Ти боїшся, що я поїду й не повернуся?

Очі Анни наповнилися сльозами.

І вона вперше наважилася сказати це вголос:

— Я боюся любити людину, яку можу втратити. Знову.