Глава 2 Тиша, у якій народжується любов

        Минуло кілька місяців.

Літо прийшло в місто тихо — із запахом нагрітих вулиць, ранкової кави й теплих вечорів біля річки. Анна більше не прокидалася серед ночі від болю, який стискав груди. Тепер спогади про Марка жили в ній інакше — не як рана, а як частина її серця.

І все ж іноді страх повертався.

Особливо в ті моменти, коли Данило дивився на неї занадто ніжно.

Вона боялася звикнути до щастя.

Одного дня Данило запросив її у свою фотостудію.

Приміщення було старе, з великими вікнами й білими стінами, завішаними фотографіями моря. Шторми. Хвилі. Самотні маяки. Люди на березі.

Анна повільно розглядала знімки.

— У всіх твоїх фото є сум, — тихо сказала вона.

— Бо я довго не вмів фотографувати щастя.

Вона обернулася.

Данило стояв біля столу й уважно дивився на неї.

— А зараз?

Він ледь усміхнувся.

— Зараз вчуся.

Анна відчула, як у грудях стає тепло.

На полиці біля вікна вона помітила старий фотоальбом.

— Можна?

— Так.

Вона відкрила його обережно.

На перших сторінках були фотографії маленької дівчинки з темним волоссям і широкою усмішкою.

— Це твоя сестра?

Данило кивнув.

— Софія.

На одному зі знімків вони сиділи на березі моря й сміялися.

— Вона була дуже світлою людиною, — тихо сказав він. — Після її смерті мені здавалося, що якщо я дозволю собі бути щасливим, то ніби зраджу її пам’ять.

Анна завмерла.

Ці слова влучили просто в серце.

— Я теж так думала…

Вони дивилися одне на одного мовчки.

І раптом Анна зрозуміла: вони обоє все життя намагалися вижити після втрати, боячись знову когось полюбити.

            Увечері вони піднялися на дах будинку студії.

Місто внизу світилося сотнями вогнів.

Анна сиділа на краю даху, загорнувшись у Данилову куртку.

— Про що ти мрієш? — несподівано спитав він.

Вона замислилася.

Колись у неї було багато мрій. Але після смерті Марка вона перестала дивитися вперед.

— Не знаю, — чесно відповіла Анна. — А ти?

Данило подивився на небо.

— Про дім.

— Дім?

— Не місце. Людину, поруч із якою перестаєш боятися життя.

У Анни перехопило подих.

Вона відчула, як Данило обережно переплів свої пальці з її.

І в цю мить їй захотілося, щоб час зупинився.

Але телефон Данила раптом задзвонив.

Він глянув на екран — і різко змінився в обличчі.

— Що сталося? — стривожено спитала Анна.

Данило кілька секунд мовчав.

— Мені треба поїхати.

— Куди?

Він повільно підняв на неї очі.

— До Львова.

— Чому?..

Його голос став тихим:

— Тому що людина, через яку загинула моя сестра… повернулася.

Минуле, яке не відпускає

Анна дивилася на Данила й не впізнавала його.

Ще хвилину тому в його очах було тепло, а тепер — напруга й щось темне, майже болюче.

— Що означає “повернулася”? — тихо спитала вона.

Данило провів рукою по обличчю й відвернувся до нічного міста.

— Три роки тому Софія загинула в аварії. Машиною керував чоловік у стані сп’яніння.

Анна затамувала подих.

— Його посадили. Але нещодавно випустили достроково.

Вітер став холоднішим.

— І тепер він у Львові?

— Так.

Анна повільно підійшла ближче.

— Навіщо тобі туди їхати?

Данило мовчав так довго, що їй стало страшно.

— Бо я весь цей час ненавидів його, — нарешті сказав він. — І хочу зрозуміти… чи можу жити далі, якщо ця ненависть залишиться зі мною назавжди.

Анна відчула, як серце стислося.

Вона знала цей погляд.

Так дивляться люди, які занадто довго носять у собі біль.

Наступного ранку Данило поїхав.

Анна стояла на вокзалі, міцно стискаючи його долоню.

— Я швидко повернуся, — сказав він.

— Обіцяєш?

Він усміхнувся, але втомлено.

— Обіцяю.

Коли потяг рушив, Анна раптом відчула дивний страх.

Наче щось вислизало крізь пальці.

              Дні без Данила виявилися довшими, ніж вона очікувала.

Він писав їй короткі повідомлення:

"Я доїхав."
"Тут дощ."
"Сьогодні був біля моря."

Але з кожним днем у його словах ставало все більше тиші.

І одного вечора Анна не витримала.

— Ти віддаляєшся від мене, — сказала вона під час відеодзвінка.

Данило довго мовчав.

— Я просто не хочу, щоб ти бачила мене таким.

— Яким?

Він гірко усміхнувся.

— Людиною, яка досі не вміє пробачати.

Анна дивилася на екран і раптом зрозуміла:

вона боїться втратити його так само сильно, як колись боялася втратити Марка.

— Даниле… повернися додому.

Він заплющив очі.

— Я не знаю, де зараз мій дім.

І зв’язок обірвався.

              Тієї ночі Анна майже не спала.

А вранці їй подзвонили з незнайомого номера.

— Добрий день. Це адміністратор готелю “Асторія” у Львові. Ви — контактна особа Данила Коваля?

У неї похололи руки.

— Так… Що сталося?..

— Учора ввечері біля набережної сталася бійка. Ваш друг отримав травму.

Світ перед очима Анни потемнів.

— Він живий?..

— Так. Але зараз у лікарні. І перед тим, як знепритомніти, він попросив зателефонувати саме вам.

Анна не пам’ятала, як зібрала речі.

Не пам’ятала дороги до вокзалу, шуму людей чи власних сліз.

У голові звучало лише одне:

"Він живий."

І цього було достатньо, щоб їхати.

               До Львова вона прибула рано-вранці.

Місто зустріло її холодним дощем і сірим небом.

У лікарні пахло ліками й тишею.

Анна майже бігла коридором, поки медсестра не зупинила її біля палати.