Вся версія

Спалах - лише основа. Зародок. Може  навіть й не прорости…

Як починає рости зсередини, то кружляєш в хмарах, несешся зі швидкістю вітру-буревію та хоч би й шо.  «То любов», - думається  макітрою. «То любов», - пришвидшено стукотить серце.

Руйнація не бачиться, але вона є. Нейтралітет геть й не сниться.

Руйнація рушить. Нейтралітет? Що то таке? Тре зруйнувати в відповідь. «На, зараза!» - лупиш там де не можна, поза правилами. Отримуєш під дих, по нирках, в зуби...Руки-ноги зламані. Летіти? Та яке?! Тут би встати на ноги та просто піти…Створенню нема місця.

Розум питає вічні «чому?». Серце калатає тахікардією. Сльози стікають, але не чистять. Просто стікають, бо гормональна система перенаситилась злісно-агресивним кортизолом, а ендорфін та серотонін наче сплять вічним сном. Вище через земного й того, кому ще хоч трохи віриш, дарує промінчик сонця – пігулку для розуму. Починаєш пошук, щоб усвідомити  ті «чому?». Знаходиш й думаєш, що все далі піде як по маслу. Ага-ага, на раз-два-три падаєш знову. Знову болить. Може серце ввімкнути? Не орган, а якесь інше серце, про котре тобі товчуть з кожного боку ті, хто зрозумів трохи раніше, що любов приходить не сама…

Руйнація тепер просто є. Створення є. Є сльози, є щастя. Перекоси гормоналки на рівні фізіології  вже не такі відчутні. О, так. Настає черга нейтралітету. Деколи все одно кособочить, бо розум й серце, права й ліва півкулі, жіноче й чоловіче все одно витанцьовують свої танці: дикі чи класично полонезні….

Любов приходить не сама. Вона як руйнує, так й створює. В прекрасному її виконанні вона стабілізує. Вона є завжди. Тільки в різних образах та ролях, бо любов приходить не сама….