Розділ другий.

Степан розумів, що потрібно якось підійматися. Але як, він не уявляв. Та на щастя бабуся, виявившись дещо кмітливішою (та й вона була зверху), піднялася, постогнуючи, таки першою. Тоді зміг підвестися і Петренко. Одяг в хлопця мав далеко не найкращий вигляд. І в нього трохи боліла голова, після зіткнення з металевим відром.

Бабуся сиділа поряд і подумки дякувала Божій Матері та всім святим, що таки залишилася жива. Вона поглянула на винуватця свого падіння. Їй хотілося сказати багато «чемних» слів на його адресу. Але в неї не було часу довго лаятися, бо мала ще встигнути до супермаркету за дешевим цукром. Тому просто промовивши:

- Дивитися треба куди преш – зібрала свої відра і швиденько пішла куди планувала.

Степан тим часом також піднявся. Він оглянув себе. Треба було привести одяг в охайний вигляд. На щастя в нього залишилися серветки, тому він швиденько обтрусив пилюку з сорочки та штанів. Хоч від бруду вдалося позбутися, але сорочка та штани залишалися пом’ятими.

«Нічого і так зійде» - гадав Петренко. Він не збирався, ні на йоту відступати від поставленої цілі. В нього, нажаль, не було дзеркала і тому хлопець не бачив того синця, що майорів в його на лобі. Степан продовжив свої пошуки потрібної фірми.

Невдовзі хлопець зайшов до офісу. Він не став звіряти назву фірми, яка була написана на табличці, що висіла над дверями з тією, яка була записана в нього в блокноті. Адже був впевнений, що не помилився. Тим більше в нього не залишалося часу на всякі там звіряння. Бо він і так запізнився.

В офісі було безлюдно. Степан знайшов кабінет менеджера по кадрам і набравшись рішучості потягнув за ручку дверей, попередньо постукавши. Та як виявилося двері були зачинені.

«Добре, що хоч не один я спізнюся» - подумав Петренко і сів на лавку, що була в коридорі.

Поступово в фірмі почали з’являтися її співробітники. Минуло півгодини, але керівник кадрової служби, який мав би проводити співбесіду з Степаном все ніяк не з’являвся. Петренко почав нервувати. «Треба в когось запитати де його знайти» - подумав хлопець і підійшовши до одного з співробітників, який йшов по коридору, запитав:

- А де можна знайти Ігоря Васильовича?

Співробітник не зупиняючись буркнув у відповідь:

- Тут таких нема.

Степан зрозумів, що щось тут не так. Тому вирішив зателефонувати за номером телефону, за яким він і домовлявся про співбесіду. Як виявилося він таки прийшов не в той офіс.

На щастя потрібний офіс знаходися напроти. Тому замучений Петренко швиденько прийшов туди куди потрібно. В нього в голові пролунала думка «Нарешті» і він видихнув з полегшенням.

Знайшовши потрібний йому кабінет, Степан зібравшись з духом, вхопив за ручку дверей так міцно, немовби хотів відірвати. Якраз саме в той момент з кабінету збиралася виходила якась працівниця офісу. Тримаючи в руках стосик паперів, вона обережно взялася за ручку дверей середини, щоб їх відкрити. І саме в той момент Петренко зробив свій ривок. Бідолашна дівчина вилетіла стрімголів до коридору, розгубивши свої папери. Степан, подумавши «що воно таке за день», вибачився перед дівчиною та допоміг їй позбирати документи.

Ввійшовши таки до кабінету, Петренко промовив:

- Доброго дня. Мене звати Петренко Степан Федорович. Я до вас на співбесіду на посаду бухгалтера.

Керівник кадрової служби, Ігор Васильович, глянув на претендента. Він обвів його поглядом з ніг до голови. В своєму житті він бачив багато чого, але такого чуда  ще не зустрічав. Перед ним стояв хлопець в пом’ятій сорочці та джинсах, з мокрими плямами від вологої серветки та синцем на пів лоба. «Господи. Він що суди з боєм проривався» - подумав менеджер і промовив:

- Проходь та сідай.

Степан сів за стіл напроти менеджера.

- Давайте сюди резюме – мовив до нього керівник кадрової служби, все ще будучи під враженнням від вигляду претендента.

Петренко простягнув йому документ. Той почав його читати. Ігорю Васильовичу сподобався розділ «Особисті якості» в якому зазначалися таке талановита, наполеглива, цілеспрямована особистість. «Воно і видно» - подумав менеджер глянувши на хлопця.

- Коли ти закінчив навчання? – запитав він у Петренка.

- Місяць тому – відповів той.

- За якою спеціальністю.

- Облік та оподаткування – сказав Степан у відповідь і посміхнувся.

Усмішка тільки додала дурнуватості всьому його вигляду. Менеджер з кадрів вирішив не продовжувати більше бесіду. Він чемно пояснив, що вони шукають спеціаліста з досвідом роботи.

Коли Степан вийшов з кабінету він відчував голод. Тому попростував до найближчого кафе. Йдучи вулицею він розмірковував так: «Наступного разу буду чекати доки хтось пройде дорогою після того, як її перейде чорна кішка ». Винуватицею його невдалого прийняття на роботу він саме у ній.