Розділ перший.

Чорна кішка перейшла йому дорогу. Так, справжнісінька чорна кішка перебігла з однієї сторони вулиці на іншу. Але його це не лякало. Він не сповільнив ходу, як це зробили інші перехожі. Вони ж бо очікували, що хтось першим пройде ту «невезучу лінію», яку, немов би провела, впоперек шляху чорнява вуханька.

Степан Петренко не збирався підлаштовуватися під дурні забобони. Він, не сприймав їх та міркував так: «Я не вірю в такі дурниці. Тим більше якщо я буду чекати, то можу спізнитися на свою першу співбесіду. Ні так не буде». Тому хлопець, не дивлячись ні на кого, продовжив свій рух і перейшов ту «нещасливу лінію».

Липневий ранок був напрочуд сонячний. На вулиці було не багатолюдно. Сонячне проміння вигравало по вогкому асфальту. Де не де виднілися калюжі. В’язка та мокра багнюка, подекуди, лежала обабіч дороги, ніби чекаючи, що в неї хтось вступить черевиком чи проїдеться колесом авто. З усього було зрозуміло – вчора йшов дощ.

Степан крокував впевнено. На ньому були одягнуті нові джинси та біла сорочка з короткими рукавами. В руках він тримав папку з необхідними паперами.  В його голові роїлися різні думки про те, як вести себе на співбесіді, як відповідати на потенційні запитання, як іще щось там. Хлопець йшов і нінащо не зважав. 

Повернувши наліво і ступивши один необачний крок, Степан  посковзнувся на грязюці та впав прямісінько в її. «Ой йой» - тільки і промовив хлопець.

Піднявшись Петренко, оглянув себе. На щастя він нічого не пошкодив. Тільки трохи боліло стегно. Але штани заляпалися. Потрібно було швидко їх очистити. Та як на зло, Степан не взяв з собою вологих серветок, тому йому довелося зайти до магазину.

Очистити джинси виявилося не складно. Тому, невдовзі, Степан Петренко стояв на зупинці та чекав на тролейбус. Незабаром той і прибув.

Приїхавши на вулицю, яка була вказана в адресі, хлопець озирнувся навкруги. Парубок зрозумів, що знайти потрібну будівлю буде не так і вже легко. Він почав картати себе: «І чому я вчора не поцікавився де знайти їх офіс». Але йому нічого не залишалося, як іти й шукати.

Йдучи, неспішучи, вулицею в пошуках потрібного офісу, Степан оглядав всі таблички на дверях, які траплялися на шляху. Але його старання були марними.

Він повернув в провулок, надіючись що може тут таки знайде потрібну адресу. Раптом, з-за рогу, вийшла бабуся з порожніми відрами. Незважаючи на свій вік, вона йшла швидко і якраз мала перейти дорогу Степану. «Ні з мене досить неприємностей. Знову не пощастить. Треба когось пропустити вперед» - розмірковував Петренко. Він озирнувся навкруги, але, окрім нього та бабці, в цей ранковий час, тут нікого не було. Степан зрозумів він має діяти негайно. Тому прискорившись, пішов швидше, щоб встигнути проскочити перед бабусею.

Хлопець майже біг. Та раптом його погляд відволікла табличка, яка висіла на одній з контор. Напис на ній нагадував назву потрібного офісу. Він, не зупиняючись, поверну голову вбік і спробував прочитати. Але йому це не вдалося. Степан, не очікуючи того, перечепився через щось ногою і гепнувся на землю. Одразу на нього, постогнуючи, впало щось зверху і вдарило чимось металевим по голові. То була та бабуся з відром.