Розділ 13

Після вечірки вони вийшли надвір.
Нічне повітря було прохолодним, але приємним — після гомону залу, воно здавалося ковтком свободи.
У місті падав тихий сніг, і світло від ліхтарів робило його схожим на срібні іскри.

Катя стояла поруч із Данилом, тримаючи в руках його куртку.
— Не думала, що ти справді зможеш таке зробити, — сказала вона, дивлячись у темряву.

— Що саме? — усміхнувся він.

— Встати перед усіма. Захистити мене.
— Я просто зробив те, що мав зробити, — відповів він спокійно. — Бо більше не хочу, щоб тебе хтось змушував сумніватися у собі.

Вона подивилася на нього, і в його очах побачила не самовпевненість, яку знала раніше, а справжність — теплу, щиру, трохи вразливу.

— Ти змінився, — прошепотіла вона.

— Ні, — м’яко сказав він, роблячи крок ближче. — Просто вперше в житті хочу бути кимось кращим. Для тебе.

Вітер торкнувся її волосся, і він несвідомо прибрав пасмо за вухо — так само, як тоді, у кав’ярні.
Її серце знову забилося швидше.

— Даниле… — почала вона, але він не дав їй договорити.
Він просто глянув — так, як ніхто ніколи на неї не дивився.
Без гри, без сумнівів.

І в ту мить світ навколо зник.
Залишилися тільки вони — двоє людей, які пройшли крізь лід, образи й страхи, щоб нарешті знайти один одного.

Їхні руки торкнулися, і Катя відчула, як від його тепла розтанув останній лід у її серці.

---

Того вечора вони йшли засніженою вулицею, сміялися, не думаючи ні про завтра, ні про минуле.
І коли Данило сказав:
— Любов поза грою, правда ж? —
вона просто кивнула й відповіла:

— І, здається, цього разу ми обоє виграли.