Розділ 11

Минуло три дні.
Три довгі дні мовчання, під час яких університет здавався надто гучним, люди — надто порожніми, а лід на арені — холоднішим, ніж будь-коли.

Катя намагалася зосередитися на навчанні, але кожна сторінка підручника здавалася чужою.
Вона ненавиділа себе за те, що сумує за ним.
І ще більше — за те, що все ще вірила, ніби він міг бути іншим.

---

Данило тим часом стояв посеред льоду після тренування, сам.
Світло від прожекторів падало на блискучу поверхню, відбиваючи його постать — самотнього капітана, який нарешті зрозумів, що не всі перемоги рахуються в голах.

Він узяв телефон і написав лише одне повідомлення:

> «Зустрінь мене там, де ми вперше поговорили. Прошу.»

Катя довго дивилася на екран.
Вона знала, що не повинна йти. Але серце зрадливо підказувало інше.

---

Коли вона прийшла в ту саму кав’ярню, він уже був там.
Без спортивної форми, без гучної усмішки — просто Данило.
Перед ним стояла чашка чорної кави, а поруч — маленька коробочка, перев’язана синьою стрічкою.

— Дякую, що прийшла, — тихо сказав він.
— У мене пари через пів години, — холодно відповіла вона.

— Я знаю, — він кивнув. — Тому скажу коротко.
Він відкрив коробочку — там лежав його хокейний жетон, з номером капітана.

— Це для тебе.

— Навіщо мені це? — здивувалася вона.

— Бо це єдине, що символізує все, ким я був до тебе. Гравця, який думав, що життя — це гра. І я хочу, щоб ти знала: я більше не та людина.

Катя мовчала. Слова не йшли з уст.

— Я не прошу вибачення просто так, — продовжив він. — Я хочу довести, що твої почуття — не були помилкою. І якщо для цього треба час — я чекатиму.

Він поклав жетон їй у долоню.
Його пальці торкнулися її шкіри, і світ навколо знову завмер.

— Даниле… — почала вона, але він зупинив її легким дотиком.

— Не зараз, — сказав тихо. — Просто знай: я більше не граю.

---

Коли він вийшов, Катя довго дивилася на жетон у своїй руці.
Метал був холодним, але в серці знову спалахнуло щось тепле.
Може, крига справді почала танути.