Розділ 10

Після гри вся команда святкувала перемогу у барі неподалік арени.
Гучна музика, сміх, келихи, блиск святкового вечора.
Катя прийшла — не тому, що любила такі місця, а тому, що хотіла підтримати Данила.

Вона стояла осторонь, тримаючи лимонад і спостерігала, як хлопці жартують, як Данило усміхається, розслаблений, щасливий.
І все було б ідеально… якби поруч із ним не з’явилася Каріна.

У короткій чорній сукні, з холодною усмішкою, вона впевнено поклала руку йому на плече.
Данило спочатку спробував відвести її руку, але потім лише розсміявся — і це було схоже на удар.

Катя застигла. Серце стислося так, ніби лід стискав груди.

— Катю! — почула вона його голос, коли він побачив її.
Але вона вже розвернулася й вийшла.

---

На вулиці було холодно, вітер різав обличчя.
Вона йшла швидко, ковтаючи сльози, поки почула його кроки позаду.

— Катю, почекай! — крикнув він.

Вона обернулася.
— Навіщо? Щоб подивитись, як ти знову фліртуєш з нею?

— Це не те, що ти думаєш, — він зробив крок ближче.
— А що я маю думати, Даниле? Ти стояв і сміявся, поки вона торкалася тебе, — її голос тремтів, але очі горіли.

— Вона просто прийшла привітати команду, — виправдовувався він, — я не хотів робити сцену.

— А зробити боляче мені — можна?

Його мовчання було гіршим за будь-які слова.

— Знаєш, — прошепотіла вона, — я думала, що ти інший. Що ти справді змінився.

Він крокнув ще ближче, схопив її за руку:
— Я змінився. Але ти не даєш мені шанс це довести.

— Бо я не хочу знову бути частиною чийогось експерименту, — вирвалась вона. — Я не гра, Даниле.

Вона пішла, не озираючись.
Він стояв серед холодного повітря, спостерігаючи, як вона зникає за рогом.
І вперше за довгий час відчув, що програв.

---

Тієї ночі він не міг заснути.
Телефон лежав поруч, але він не наважувався написати.
В голові звучали її слова — «Я не гра».

А на її екрані миготіло повідомлення від Каріни:
«Я ж казала. Він завжди грає.»