Галава 18: Виклик

— У нас не так багато часу, — промовила я, майже не відкриваючи вуст.

— У нас його взагалі немає, — відповів Люцифер, не зводячи погляду з Рокс. — Вона знає, що ми тут.

І в ту саму мить її погляд зустрівся з моїм. Вона не здивувалась. Навпаки — наче чекала. Нахилила голову трохи вбік, ніби вітаючи. Її усмішка стала ще ширшою, а очі блиснули.

Я відчула, як мені стає важко дихати — не від страху, а від надміру почуттів, які кипіли всередині. Колись ми були сестрами. Не по крові — по вибору. А тепер вона стояла на стороні того, кого ми обіцяли зупинити, навіть якщо доведеться спалити цей світ.

— Вона буде захищати його? — запитала я, стискаючи руків’я коси.

— Можливо, — буркнув Люцифер. — А поки що, — він показав на екран, — дивимось шоу.

Сатана завершував промову. Оплески, вигуки, овації. Його слова торкались найглибших страхів і надій, обертались у свідомості, змушували людей відчувати себе частиною чогось великого. Ні, не просто великого. Непереможного.

— Це як пісня сирен, — прошепотіла я. — Красива. І смертельна.

— І ми знову в Одісеї, тільки цього разу корабель — це цивілізація, — зітхнув Люцифер. — І стерно вже не в наших руках.

У цей момент щось змінилося. Хвиля енергії, темна і різка, пройшла крізь натовп. Люди здригнулись, але продовжували аплодувати, сміятись, пити. Їхні очі блищали — але вже не від захоплення. Від… одержимості.

— Він хоче телепортуватися, — прошепотів Люцифер.

— На кой чорт, йому телепортуватися?

— Бо він знає, що ми тут!

І тоді ми побачили перше. Очі дитини — дівчинки років десяти, що стояла з матір’ю — спалахнули червоним на мить. Вона усміхнулась… не по-дитячому. Матір цього не помітила. Але я — помітила. І Люцифер — теж.

— Що за нафіг? — здивовано запитала я.

— Він вирішив залишити нам подаруночок. Думаєш чого він так повільно телепортується, — саркастично відповів Люцифер.

— Тільки не кажи, що в тебе знову план “все знищити і подивитись, хто виживе”.

— Ні, цього разу я планую рятувати. — Він глянув на мене, і його голос став низьким і серйозним. — Але якщо не вийде — тоді ми палимо.

— Це на тебе не похоже.

Я кивнула. Ми обидва знали: межа тонка. І ми вже балансуємо на ній.

— Добре. Тоді ходімо, перш ніж її очі знову зустрінуться з моїми. Бо наступного разу вона вже не привітається.

І ми пішли — крізь натовп, крізь усмішки, крізь облуду. Туди, де чекала правда. І війна.