Глава 17: Повернення на Землю. Сатана і новий порядок

Ми ступили в портал, і світ навколо завихрився, мов пісок у бурі. Світло, тінь, крики забутих душ — усе це промайнуло повз нас, поки простір не виплюнув нас просто в центр людського міста. Це була ніч. Густа, важка ніч, у якій кожен звук здавався надто гучним, а кожен рух — надто повільним. Хмари важко нависали над дахами, мов перед великою бурею, але я знала — буря вже тут. Вона почалася не в небі, не в атмосфері, а в серцях. І ця буря не стихне швидко.

— Відчуваєш? — прошепотіла я, вдивляючись у далечінь.

Люцифер лише кивнув. Його очі, зазвичай спокійні, глибокі, мов темна вода без дна, тепер були темними по-іншому — у них палала лють, злість і навіть зневагу до всього людства. Він не хотів бути тут. Не тому, що боявся Сатану — ні. Але тому, що не хотів знову бачити: "ці криві рожі смертних", як він їх назвав, — "радісно біжать у прірву, вітаючи того, хто їх знищить."

Сатана був тут. Ми обидва це відчували. Його енергія — темна, повільна, липка — вібрувала в повітрі, мов небезпечний пульс. Вона стікала по стінах, розтікалась вулицями, заходила в будинки, вселялась у серця. Як отрута, вона проникала у все, торкалася кожної душі, змінюючи її тихо, непомітно.

Ми рухались серед натовпу, мов тіні. Люди навколо сміялись, жартували, їли, пили, дивились шоу на величезному екрані над площею. Вони нічого не підозрювали. Вони вже служили іншому пану, й навіть не знали цього. Раби, що вважають себе вільними. Раби, які добровільно збудували собі клітку.

На екрані транслювали промову.

— Це він, — сказала я, вказавши. — Дивися.

Сатана. Він стояв серед вогнів і камер, у дорогому костюмі, випрасуваний, доглянутий, зі штучною посмішкою, відточеною до міліметра. Його голос був гіпнотичним, кожне слово — добре зважене. Він говорив про нову еру, про надію, про порядок. Але я бачила — це не був порядок. Це була пастка. Хитра, красива, смертоносна.

— Знаєш, як найкраще знищити світ? — заговорив Люцифер, дивлячись на екран. — Дати людям відчуття, ніби їм добре. І все. Вони самі зроблять решту.

Мене пересмикнуло.

— І Рокс?! — вичавила я.

— Вона там. — Люцифер вказав на лівий край сцени.

Я побачила її. Стояла поруч з Сатаною, у яскраво-червоній сукні, мов кривавий знак. Спокійна, гарна... і з злючою ухмилкою на лиці. Очі не шукали порятунку. Вони хотіли помсти. Вони палахкотіли рішучістю і болем. Вона зробила вибір.

— Вона вибрала його, — сказала я тихо, мов зізнання. — В неї явно не має смаку.

— Ми тут глобальну катастрофу вирішуємо, а ти про її смак думаєш! — не вдоволено відповів Люцифер.

Я зробила глибокий вдох, закотила очі, зжала губи й косоподивилася на нього.

— Ну вибач, що я ще не втратила здатність оцінювати драму.

Він пирхнув. Але я бачила — він нервував. Ми обидва знали: це не просто черговий епізод. А початок чогось великого і поганого.

Я відчула, як моя коса гострішає від злості. Мов би відчувала мій гнів. Я була готова. Вперше за довгий час — дійсно готова.

Сатана почав нову війну, не ведучи армій. Його зброєю стали серця. Його армія — людство. Його поле бою — душа. І я знала, що ця битва буде найважчою з усіх — бо вона точилась не в пеклі чи небі. Вона точилась тут, у кожному, кого ми зустрінемо. В кожному, кого любимо. В кожному, кого втратимо.

І ми стояли в центрі цього нового світу. Серед світла екранів і темряви душ. Почалася гра.