Глава 15: Місто Відчаю

Місто Відчаю не значилось на жодній мапі. Воно існувало лише в шепотах, що передавались серед душ, загублених між світами. Казали, що кожна вулиця там веде до твого найбільшого страху. І саме тому ми йшли туди — бо Сатана завжди ховався в серцях жахів.

Подорож тривала годинами або днями — у вимірах, де ми перебували, час не мав значення. Все навколо поступово втрачало кольори. Навіть Люцифер виглядав блідим, його вогонь згасав із кожним кроком.

– Відчуваєш це? – прошепотів він. – Це місце живиться нашими слабкостями.

– І що, ти маєш слабкість? – я спробувала зіронізувати, але мій голос тремтів.

– Колись я вірив, що добро і зло можуть домовитися. Це й була моя слабкість.

Ми ступили за браму. Вулиці Міста Відчаю були порожні, але я відчувала, як щось спостерігає. Двері були зачинені, вікна забиті, та в повітрі витала чиясь присутність. Здавалося, місто дихає.

Раптом попереду з’явилася фігура — висока, в темному плащі, зі згорбленими плечима і очима, що світилися, мов розпечене вугілля.

– Шукаєте Господаря Страху? – його голос дзвенів, мов лезо.

– Нам потрібен Сатана, – відповіла я.

– Тоді вам доведеться пройти через своє пекло, перш ніж дістатися до нього.

Люцифер глянув на мене.

– Це твоя битва, Раф. Він змусить тебе бачити все, чого боїшся найбільше. Якщо впадеш — я не зможу витягнути тебе звідти.

Я кивнула.

Фігура відкрила переді мною двері, і я зробила крок… у власний страх.

Темрява заковтнула мене, і світ почав обертатись. Переді мною постала сцена з мого минулого — поле битви, де я колись втратила все. Люди, яких я не встигла врятувати. Їхні голоси кричали мені в душу.

Я стояла серед цього хаосу, коса тремтіла в руках. Вони йшли на мене — не для помсти, а щоб втягнути назад у провину, з якою я жила століттями.

– Ти не заслуговуєш на свободу, – шепотів кожен із них. – Ти – інструмент смерті.

Але саме тоді я згадала: я тут не заради себе. Я тут заради Рокс.

Мій крик прорізав темряву. Косою я розсікала примар, голоси стишувались, і світ почав змінюватися. Замість поля — нічне небо. Замість болю — ясність.

Я пройшла випробування.

Двері відкрилися знову, і Люцифер чекав на мене. Він усміхнувся, вперше щиро.

– Ти сильніша, ніж здаєшся, Раф.

Попереду нас чекала вежа в самому серці Міста. Її вершина губилась у хмарах, а всередині — вогонь, що не згасав. Там був Сатана.

– Готова? – запитав Люцифер.

Я стиснула косу і кивнула.

– Настав час зруйнувати його трон.