Глава 12: Рокс

Одного дня, коли я поверталася додому. Алазар йшов поруч зі мною, і я відчувала, що його щось тривожить. Він був напружений, його чорні крила майже торкалися землі.

– Що з тобою? – запитала я, стишуючи крок.

– Нічого, – відповів він, але його очі дивилися далеко за горизонт.

Мої думки перервав чийсь голос.

– Вітаю, Раф.

Я зупинилася. На порозі стояла жінка. Висока, зі зібраним у тугу косу темним волоссям. Її очі блищали небезпечною вишуканістю, а усмішка була холодною, як зимовий вітер.

– Рокс? – здивувалася я, і в ту ж мить відчула, як Алазар за моєю спиною застиг, наче відчув загрозу.

– Так, це я, – її голос звучав солодко, але за цією солодкістю ховалася темрява, а за темрявою сум.

Вона підійшла ближче, і я відчула запах сірки, який завжди супроводжує демонів.

– Що тобі потрібно? – запитала я, намагаючись приховати своє хвилювання.

Рокс посміхнулася.

– О, я просто хотіла подивитися на ту, що привернула увагу мого підопічного, Карла, – відповіла вона. – Він же звичайна людина, чи не так?

Мої руки мимоволі стиснулися в кулаки.

– Якщо ти прийшла погрожувати, то даремно витрачаєш час, – сказала я.

– Це не погроза, – вона нахилила голову, уважно дивлячись на мене. – Це порада: тримайся подалі від нього і від мене.

Вона зникла так само раптово, як і з’явилася, залишивши за собою важкий запах сірки.

– Це було цікаво, – пробурмотів Алазар. – Але, Раф, тобі слід бути обережнішою. Рокс – не хтось, із ким варто жартувати.

– Ти забув, хто тут Смерть, – різко відповіла я, хоча всередині мене щось заворушилося. Її слова були тривожними.

Наступного дня я вирішила дізнатися більше. Карл завжди був загадковим, і я знала, що його маєток може приховувати відповіді. Коли він пішов у своїх справах, я ввійшла до його кімнати.

Маєток був похмурим, але красивим. Важкі портьєри, темні меблі, запах старих книг. Кімната Карла виглядала ще загадковіше. На його столі лежали папери, і серед них я помітила один, написаний стародавньою мовою.

Мої пальці торкнулися пожовклих сторінок. Почерк був нерівним, а деякі слова стерлися від часу, але кілька речень вдалося прочитати:

– Договір… душа… Рокс…

– Що ти робиш?

Я різко обернулася. У дверях стояв Карл. Його очі уважно дивилися на мене, а на губах грала легка усмішка.

– Я… я прибираю, – відповіла я, ховаючи папери за спиною.

Він підійшов ближче, і з кожним його кроком я відчувала, як повітря стає важчим.

– Не бреши мені, Емілі, – сказав він, використовуючи ім’я, яке я рідко чула. – Що ти шукала?

– Я хочу знати правду, – зізналася я.

Карл довго дивився на мене, перш ніж зітхнути.

– Ти хочеш правду? Добре.

Карл розповів історію, яка змусила мене задуматися. Він уклав договір із демоном, коли був молодшим. Його родина перебувала в небезпеці, і він не бачив іншого виходу.

– Я не знав, до чого це призведе, – сказав він. – Рокс стала моїм охоронцем, але це була пастка.

Він пояснив, що договір зв’язав його душу з демоном. Рокс виконувала свої обов’язки, але ціною стала її свобода.

– Вона ненавидить мене, – продовжив він. – І я не можу її звинувачувати.

Карл подивився на мене.

– Вона вже не має чого втрачати.

Пізніше того ж вечора я обговорила це з Алазаром та Гавриїлом.

– Якщо Карл вирішить розірвати договір, це може вбити Рокс, – сказав Гавриїл. – Але наслідки можуть бути страшними.

– Вбити Рокс? Ти смієшся? – втрутився Алазар.

Я мовчала, розмірковуючи. Рокс була ворогом, але водночас я відчувала, що її біль – це трагедія, а не злість.

Наступного разу, коли ми зустрілися, я викликала її на розмову.

– Що ти хочеш насправді? – запитала я.

Рокс подивилася на мене своїми блискучими очима.

– Свободу, – відповіла вона.

Її голос більше не звучав солодко. У ньому була лише втома.