Глава 10: Не знайома демониця

Коли я повернулася додому після цього божевільного дня, мої ноги тремтіли від втоми. Відкинувшись на диван, я зітхнула. Але навіть вдома спокій мені тільки снився.

— Раф, у нас є проблема, — голос Гавриїла прозвучав так несподівано, що я мало не підскочила.

— Гавриїл, я втомлена. Не зараз.

— Ні, саме зараз. Карл щось підозрює. Його інтерес до тебе — це не просто забавка, — ангел нервово обійшов кімнату.

— Це через тебе! — вигукнула я, різко підвівшись. — Якби ти не втрутився, коли я збиралася відправити його в нокаут, все було б нормально!

— Ні, Раф, це сталося б незалежно від того, що я зробив. Карл... інший. У ньому є щось, чого навіть я не можу зрозуміти.

Я здивовано підняла брови. Гавриїл рідко визнавав, що чогось не знає. Але це ще більше дратувало.

— Інший? Поясни, — я схрестила руки на грудях.

— Я поки що не можу сказати точно, але його душа... вона незвична. Схожа і на світло, і на тінь.

— Як завжди, більше питань, ніж відповідей, — пробурмотіла я.

Раптом у кімнаті з’явився Алазар, виглядаючи задоволеним, як кіт, що зловив мишу.

— Що сталося? — кинула я в його бік.

— О, у мене є новини для тебе, Раф, — він хитро посміхнувся. — Твій дорогий Карл не такий простий, як здається.

— Що ти маєш на увазі?

— Я стежив за ним. І знаєш, що побачив? Він розмовляв з якоюсь жінкою у чорному, яка зникла, як тільки я спробував підійти ближче. Її магія була... як у демонів.

Я застигла.

— Демони? Тобто він контактує з вашими?

— Не всі демони — мої, — різко відповів Алазар. — Але я це з’ясую.

Гавриїл виглядав ще більш занепокоєним, ніж зазвичай.

— Раф, тримайся подалі від Карла. Його інтерес до тебе — це пастка.

Я усміхнулася, склавши руки на грудях.

— Гавриїл, ти ж знаєш мене. Я люблю пастки.

— Це не смішно!

— Я знаю. Але якщо він дійсно пов’язаний із демонами, я повинна дізнатися, що відбувається.

Гавриїл і Алазар переглянулися. Незвично було бачити їх згодними хоч у чомусь.

— Добре, — нарешті сказав Гавриїл. 

— Звісно, — я посміхнулася. — Тільки тримайтеся подалі від непотрібних втручань.

---

Наступного дня я повернулася до маєтку. Карл зустрів мене вже у передпокої, що було дивно.

— Ранувато сьогодні, — зауважила я, спостерігаючи за тим, як він уважно розглядає мене.

— Хотів переконатися, що ти точно прийдеш, — він посміхнувся, але в його очах світилися дивні іскри.

— Ти міг би просто відправити повідомлення, — відповіла я, проходячи повз нього.

Карл раптом схопив мене за руку. Його дотик був теплим, але водночас... важким. Наче він тягнув за собою щось невидиме.

— Емілі, ти не така, як усі, — сказав він майже пошепки.

Я напружилася, намагаючись зберегти спокій.

— Це комплімент?

— Можливо. Але мені здається, ти приховуєш щось.

— Як і ти, — різко відповіла я, вириваючи руку.

Його погляд став темнішим, але він нічого не сказав. Лише усміхнувся — це була не звичайна усмішка, а якась тривожна.

Того ж вечора, коли я повернулася додому, Алазар приніс новини.

— Я знайшов її, — сказав він, з’явившись у кімнаті з невидимими до цього моменту крилами.

— Кого?

— Ту жінку, що говорила з Карлом. Вона називає себе Ліліт, але справжнє ім'я ерцдемон Рокс.

Я відчула, як серце стискається.

— Рокс? Та сама Рокс?

— Саме вона. Вона колись давно працювала на вас смерть. Це означає, що Карл може бути чимось значно більшим, ніж просто людина.

— Це погано, так? — уточнила я, хоча вже знала відповідь.

— Це гірше, ніж ти можеш собі уявити, — відповів Гавриїл, який теж приєднався до розмови.