Глава 9: Жахливий перший робочий день!

Кімната, до якої ми увійшли, була освітлена тьмяним світлом. Сиділа там низька старенька жіночка, яка уважно вдивлялася в товстий том. В її обличчі читалася суворість, а в очах проглядалася проникливість, здатна побачити людину наскрізь.

— Бачиш, Раф, будеш їй памперси міняти, — знущально прошепотів у моєму вусі демон Алазар, не стримуючи свого сарказму.

Я тільки пирхнула. Він завжди любив глузувати, особливо коли бачив, що я не в захваті від ситуації.

— Ви, напевно, та дівчина, якій я вчора писала? — її голос був твердим, з легким відтінком аристократичної холодності. — Мене звати Кароліна Аліан, я старша покоївка в цьому домі.

Я кивнула.

— Так, я Емілі.

— Син сім’ї, Карл Вільгельм, багато вчиться і займається спортом. Через це він часто перевтомлений і... ледачий, — Кароліна на мить затримала погляд на мені, наче оцінюючи. — Тому міс Хеліанна попросила когось найняти. Я найняла вас.

Я раптом згадала, що чула про цього Карла. Але те, що я була змушена працювати в нього, викликало в мені глухе роздратування.

— Карл Вільгельм? — перепитала я, ніби надіючись, що це якась помилка.

— Так, Карл Вільгельм.

— Розумію, — зітхнула я.

— Добре, ось твоя форма. Одягайся, і я тебе проведу до нього, — сказала Кароліна, простягнувши мені акуратно складений комплект.

Я взяла форму, мовчки знизавши плечима. Алазар тим часом не втримався від чергового коментаря:

— Тепер ви кожен день будете бачитися, — буркнув він.

— Ми і так бачимося в школі, — відрізала я.

— Він має на увазі, що ти закохаєшся в нього, — продовжив демон, сміючись.

Я тільки закотила очі.

Форма сиділа ідеально. В дзеркалі на мене дивилася дівчина в елегантній чорній сукні з довгими рукавами, яка сягала трохи нижче колін. Білий фартух гарно підкреслював фігуру, а хрестоподібні стрічки на спині додавали вишуканості.

— Ви вдягнулися? — запитала Кароліна, перервавши мої думки.

— Так.

— Навіть фартух гарно зав’язали. Добре, йдемо.

Ми рушили довгим коридором, і Кароліна почала розповідати:

— У нас у домі є три правила для слуг.

— Які?

— Перше: ніяких парфумів. Друге: ніякого макіяжу. Третє: ніяких довгих нігтів.

Я вже хотіла заперечити, але її суворий погляд мене зупинив.

— Ви цього не знали, тому я вас прощаю. Але як поступить він — я не знаю.

Я не наважилася запитати, кого вона має на увазі, бо ми вже підійшли до великих дерев’яних дверей.

— Чого ви боїтеся? — запитала Кароліна, помітивши мою невпевненість.

— Я не знаю, що сказати, коли зайду.

— Просто привітайтеся. А далі мовчки виконуйте те, що він скаже.

Вона відкрила двері, і я зайшла до кімнати.

За столом сидів Карл. Його русяве волосся було злегка скуйовджене, а втомлені очі зосереджено бігали по паперах.

— Кароліна, я тебе не кликав, — промовив він, навіть не відриваючи погляду від своїх справ.

— Доброго дня, — промовила я, опустивши голову.

Почувши мій голос, Карл різко підняв голову. Він подивився на мене, а потім встав так швидко, що стілець позаду нього впав.

— Емілі? — його здивування було написане на обличчі.

Він повільно підійшов ближче, уважно розглядаючи мене.

— А тобі йде ця форма, — з посмішкою сказав він, нахиливши голову набік.

— Це він знущається над тобою, — роздратовано зауважив Алазар.

Я просто підняла брови, ігноруючи як Карла, так і демона.

— Підніми стілець, — раптом сказав Карл, показуючи на стілець, що лежав на підлозі.

— Що?! — вигукнув Алазар. — Він дівчину змушує піднімати речі? Урод!

Я вдихнула і, не звертаючи уваги на коментарі демона, нахилилася, щоб підняти стілець. Але раптом Карл схопив мене за руку.

— Я не змушу дівчину піднімати тяжкі предмети, — промовив він, зухвало посміхаючись.

Він поставив стілець і сів назад, жестом показавши мені, щоб я принесла йому папери. Так тривало весь день: "принеси", "подавай", "зроби".

Я вже втратила лік чашкам чаю, які я йому носила. Коли ж він нарешті вирішив піти до спортзалу, я подумала, що це мій шанс відпочити. Але ні, мені довелося тягнути йому чай навіть туди.

Спортзал був величезний, як цілий будинок. Я поставила чай на столик і зібралася йти, але Карл раптом запитав:

— Ти коли-небудь займалася спортом?

— Було діло.

Він підняв брови:

— І що це було?

— Кікбоксинг, — коротко відповіла я.

Карл подивився на мене з явним недовір’ям.

— Брехня!

— Спаринг? — запропонувала я, посміхнувшись куточками губ.

Він очистив місце і навіть приніс мені захисні рукавички, але я їх не надягнула.

— Не боїшся поранитися?

Я просто схрестила руки за спиною, навіть не вставши в бойову стійку.

— Це не стійка, красуне, — глузливо сказав Карл і зробив перший рух.

Він замахнувся, але я легко ухилилася, схопила його за руку і притягнула до себе, використовуючи його власний імпульс. Карл опинився на підлозі, здивовано дивлячись на мене.

— Молодець, — промовив він, посміхаючись.

Але цього разу я помітила, як змінився його погляд. Він дивився на мене так, ніби побачив щось більше, ніж просто покоївку.