Глава 7: Добре, що розумієш

Сьогодні я зробила багато справ: роз'єднала ангела і демона — щось, чого не вдалося зробити жодній істоті до мене. Відправила дві душі на Божий суд. Робота як робота.

Після цього я, як завжди, зібралася і пішла до школи. Щойно я зайшла до будівлі, як на мене накинувся Карл.

— Привіт! Учора ти пішла від мене. Чому? — його голос був трохи ображений, але водночас сповнений настирливої цікавості.

Я зупинилася, злегка відштовхнувши його.
— Карле, ти як жуйка. Якщо прилипнеш, то ніколи не відчепишся, — відповіла я, дивлячись на нього холодним поглядом.

Він лише посміхнувся, наче йому подобалося те, що я кажу.
— Я радий, що ти це розумієш. І знай: я ніколи не відчеплюся, — його посмішка була такою впевненою, що інший на моєму місці, можливо, й здригнувся б. Але не я.

Я звикла. Карл любить демонструвати свою «відданість», але водночас стримується, неначе боїться налякати мене. Дарма, бо мене складно налякати. Він лише людина. А я Смерть — набагато сильніша за нього, хоча ніхто цього не знає. Ніхто, окрім Гавриїла та Алазара.

***

На першій перерві Гавриїл з’явився поруч зі мною у класі. Він, як завжди, виглядав спокійним і урівноваженим, хоча його прозорі крила ледь помітно мерехтіли.
— Тобі варто бути обережнішою, Раф, — сказав він тихим голосом, так, що ніхто крім мене не почув. — Твоя байдужість до Карла може одного разу перетворитися в, щось інше.

Я кинула на нього швидкий погляд, не зупиняючись у записах.
— Гавриїле, він просто хлопець. Його почуття мене не стосуються.

Тут, у класі, з'явився й Алазар. Він виглядав, як завжди, занадто впевненим у собі, наче це його царство. Темні очі блиснули хитрим задоволенням.
— Раф, ти знаєш, що я підтримую тебе в цьому. Хочеш, я можу налякати його, щоб він тримався осторонь? — промовив демон, сідаючи прямо на стіл переді мною, ніби інші учні його зовсім не бачать.

— Гавриїле, мені здається, чи Алазар, хоче відчути, що таке смерть після смерті, — сухо відповіла я.

Гавриїл зітхнув.
— Я розумію, що повинен бути добрим, але якщо ти зробиш мені таку послугу, то я буду дуже тобі вдячний...

— А ти, Гавриїле, не такий, яким здаєшся, — перебив його Алазар, самовдоволено посміхаючись.

Я втомлено зітхнула. Вони завжди сварилися, і я вже навіть не намагалася їх зупиняти.

***

На математиці Карл, як завжди, сів позаду мене. Він постійно знаходив спосіб привернути мою увагу: стукнув олівцем по моїй парті, кинув паперовий літачок або шепотів щось на кшталт:

— Емілі, якщо ти розумна, то розв’яжи це за мене.

Я закотила очі, зробила вигляд, що не чую, і продовжувала розв’язувати приклади.

— Знаєш, ти могла б поставити його на місце, — тихо сказав Гавриїл, з’явившись поруч із моєю партою.

— Так, скажи йому! — викрикнув Алазар, обпершись на мою парту так, ніби він тут господар.

— Ви обидва можете замовкнути? — прошепотіла я так, щоб мене не почули інші.

Гавриїл і Алазар зникли, але я знала, що вони поруч і продовжують сваритися. Це було їхнім улюбленим заняттям — сперечатися про все: від моїх вчинків до того, як я маю поводитися з Карлом.

У середині уроку я вже майже звикла до цих голосів у своїй голові, але вчителька, помітивши, що я трохи замислилася, звернулася до мене:

— Емілі, може, ти хочеш вирішити наступний приклад на дошці?

Я піднялася, підійшла до дошки, не звертаючи уваги на те, як Карл щось прошепотів друзям і ті почали сміятися.

— Покажи їм, Раф тобі вже 14 мільярдів років, тобі цей приклад виконати як, два пальці об дорогу, — підштовхнув мене Алазар, і я відчула, як від нього лине дивна хвиля впевненості.

— Так, просто зроби це. Хай, той Карл замовкне, — додав Гавриїл, його голос був м’яким, але трошки роздратованим.

— Воу! — вигукнув Алазар, здивовано подивившись на Гавриїла. — Слухай, ти дивуєш мене все більше і більше.

Я розв’язала приклад швидко і повернулася на своє місце. Карл кинув мені ще один паперовий літачок, але я його просто проігнорувала.

***

Коли дзвінок сповістив про кінець занять, я швидко зібрала речі й вийшла з класу. Але Карл, звісно, знову з'явився поруч.

— Емілі, може, проведу тебе додому? — запропонував він, намагаючись виглядати невимушено.

— Ні, — відповіла я просто.

Він затримався на кілька секунд, ніби вагався, чи продовжувати. Урешті-решт, він розвернувся й пішов геть, а я вирушила у зворотному напрямку.

***

На півдорозі я відчула їхню присутність.

— Ти бачила, як цей хлопець на тебе дивиться? — саркастично запитав Алазар, ідучи поруч із моїм лівим плечем.

— Це не її справа, — спокійно відповів Гавриїл, який йшов справа. — Її обов’язок — займатися тим, що їй доручено, а не звертати увагу на людей.

— Та ну, тобі не цікаво, як вона ігнорує свого залицяльника? Може, хоч трохи розваги додати в її життя? — Алазар підняв брову, дивлячись на мене.

Я не витримала й зупинилася.
— Ви двоє ніколи не можете замовкнути?

— Ніколи, — хором відповіли вони, кожен зі своєю звичною інтонацією.

Я лише похитала головою й пішла далі. Мені ще треба було закінчити справи дня. Вони, мені зовсім не допомагають, але принаймні роблять моє життя... трохи менш нудним.