Глава 6: Алазар і Гавриїл

Ранок був похмурий і важкий. Піднятися з ліжка було справжнім подвигом, і думка про те, що знову доведеться йти до школи, зустрічати знайомі обличчя, вислуховувати їхні байдужі чи часом знущальні слова, тиснула на плечі важким тягарем. Якби я могла, то залишилася б вдома. Але сім'я, з якою я жила останнім часом, цього точно не дозволила б. Вони були добрими людьми — іноді навіть занадто добрими. Хтось назвав би їх святими, але я бачила в них лише обов’язок і формальність. Мені здавалося, що Бог, можливо, і справді послав мені двох ангелів у людській подобі, але вони не могли зрозуміти, як це — бути мною.

Я йшла шкільною стежкою, намагаючись не думати про те, що мене чекає попереду. Але сьогодні повітря було іншим. У ньому висіла дивна напруга, ніби десь у глибині світу щось змінилося. Навколо мене пульсували дві енергії: одна була яскраво-біла, ніби сонячне світло, яке обпікає очі. Інша — чорна, густо-темна, як ніч без зірок. Ці енергії кружляли, наче вітер, і їхня присутність була настільки відчутною, що я не могла її ігнорувати.

Я зупинилася й озирнулася. Нікого. Лише шкільний двір попереду й тиша.

— Хто ви? — запитала я, відчуваючи, як серце калатає від неспокою.

На це запитання відповіді довго не було. Аж раптом за моєю спиною почало проявлятися щось нереальне. Спочатку це були лише розмиті силуети, але за кілька секунд вони стали чіткими. Переді мною стояли двоє істот, настільки протилежних, що я затримала подих.

Перший був ангел. Його сяйво було майже нестерпним, а крила за спиною мерехтіли золотим світлом. Його погляд був спокійним і доброзичливим, але в ньому читалася сила, яку не можна було заперечити.

Другий — демон. Він був зодягнений у темряву, яка змінювалася й переливалася навколо його тіла, наче туман. Очі його світилися багряним вогнем, а усмішка була настільки зухвалою, що в ній ховався ледь не виклик.

— Доброго ранку, леді Раф, — сказав ангел м’яким, мелодійним голосом.

— Гавриїле, не нудь, — промовив демон, закидаючи руки за голову. — Привіт, Раф. Щось ти сьогодні не в найкращій формі.

Я мимоволі хмикнула, відчуваючи змішані емоції.

— Подивлюся, як ти виглядатимеш у Пустоті, — відповіла я, здивована тим, що взагалі наважилася заговорити.

— Ого, — демон підняв брови, усмішка стала ще ширшою. — У тебе є характер. Мені це подобається.

Гавриїл лише зітхнув, кидонувши на демона роздратований погляд.

— Алазар, ми тут не для того, щоб розважатися.

— О, та невже? Тоді поясни, навіщо ми тут?

Гавриїл на секунду замовк, ніби обмірковуючи відповідь.

— Раф має пройти через випробування, і ми...

— Випробування? — перебив його демон. — Її зараз добиває власне життя, а ти тут про якісь випробування.

Я мовчала, дивлячись на те, як ці двоє сваряться, але їхні слова почали лягати важким тягарем на мою душу. Випробування? Що це мало означати? І чому саме я?

— Ви що, збираєтесь мене супроводжувати? — запитала я, нарешті знаходячи в собі сили заговорити.

— Так, — відповів Гавриїл, не вагаючись.

— Звичайно, твій батько примусив, — додав Алазар, його голос був не задоволений. — Ми твої персональні няньки. Одна світла, друга темна.

Я знову хмикнула, але промовчала. Це було схоже на дурний сон, але реальність того, що відбувається, била в обличчя з кожним кроком.

***

Увійшовши до шкільного холу, я одразу відчула, як на мене спрямовані погляди. Тут завжди було однаково: плітки, насмішки, чужі обличчя, байдужість. Ніхто не хотів зрозуміти, що я просто хочу бути непомітною. Але найбільше мене дратував Карл. Він був моєю тінню, яка з’являлася тоді, коли найменше цього хотілося.

Карл стояв біля шафок і щось обговорював зі своїми друзями. Але щойно він помітив мене, його усмішка стала ширшою. Це завжди був поганий знак.

— О, дивіться, хто прийшов! Наша Емілі, — його голос був насмішливим, і я знала, що зараз буде.

— Просто пройди повз, — прошепотів Гавриїл біля мого вуха.

— Ні, зупинись і дай йому зрозуміти де раки зимують, — усміхнувся Алазар.

Я вирішила зробити так, як підказувала інтуїція, і намагалася не звертати уваги. Але Карл ступив наперед і перегородив мені шлях.

— Ти що, знову думаєш, що я відчеплюся від тебе, так просто? — його слова розізлили мене. — Слухай, а може, ми з тобою прогуляємося?

— Карле, відчепися, — сказала я, впевнено.

— А якщо я не хочу? — він схопив мене за руку, змусивши зупинитися.

— Зараз би підпалити йому штани, — розсміявся Алазар.

— Це нічого не вирішить, — відповів йому Гавриїл, але в його голосі бриніла тривога.

Я відчувала, як їхня енергія загострюється, стикаючись одна з одною, наче мечі. І хоча ніхто не бачив і не чув їх, їхній вплив був відчутним.

Карл потягнув мене за руку, але раптом послизнувся й ледь не впав. Він розлючено подивився на мене.

— Що ти зробила?

— А, що я? Я бутто виновата, що ти стояти невнієш!— сказала я, з незадоволеним лецем тому-що, знала, хто саме винен.

— Так тримати Раф, моя дівчинка,— переможно викрикнув Алазар.

— Алазар! — обурено вигукнув Гавриїл.

Карл, здавалося, хотів сказати щось ще, але дзвінок на урок перервав цей момент. Я пішла до класу, залишивши його позаду.