Глава 5: Вбивця

Це був морозний зимовий ранок, коли все довкола потопало в білій тиші. Я сиділа за столом, обіймаючи руками чашку гарячої кави, і переглядала інформацію про злочинців, яких ще не спіймали. Мої думки були поглинуті пошуками, коли перед очима з'явилися два імені.

Рей: Його справжнє ім'я невідоме. Чотири жертви. Чоловік із середнім зростом, 176 сантиметрів, кучерявий брюнет. Він розшукується, але слід його втрачений.

Остапчук Богдан Іванович: Розшукується за доведення своєї дружини, Марії Остапчук, до самогубства. В момент арешту вчинив опір, побив поліцейського і зник із місця злочину. Нестабільний, небезпечний. Його опис додавав моторошності. Усе стало ще більш зловісним, коли я побачила його обличчя на фотографії.

—тО, це саме те, що мені потрібно, — прошепотіла я, погладжуючи поверхню дзеркала.

Я обережно вивела його ім'я пальцем на холодній поверхні скла. Мить - і дзеркало затуманилося, неначе поринаючи в інший світ. Незабаром у ньому проявилася картина: Богдан, що ховався у похмурому підвалі. Стіни, мов кам'яні клітки, та мерехтливе світло лампи створювали гнітючу атмосферу. Його обличчя було перекошене жадібністю, коли він, сидячи на підлозі, поїдав зім'ятий бутерброд.

Одна думка заполонила мене: це місце мені знайоме.

І ось, я стою біля іржавих дверей, які вели в цей підвал. Мій подих повільно перетворювався на клубки пари. Зайшовши всередину, я побачила його.

— Ти хто?.. — він виплюнув крихти бутерброда, зиркаючи на мене налитими кров'ю очима, — Вали звідси! Дівко.

— Пробачте, але я не можу піти, — відповіла я холодно, ступаючи ближче.

— Що?! Жити набридло?! — він скочив на ноги й кинувся до мене, але я була готова.

Його груба рука рвонулася до мого обличчя, але я перехопила її в повітрі. Моя хватка була залізною, і кістки тріснули під її тиском. Богдан скрикнув, проте це був лише початок. Я вдарила його коліном у живіт, змусивши відлетіти вгору. Його тіло з розгону врізалося в стелю, залишивши на ній вм'ятину, а потім впало на підлогу.

— Що ти таке... — прохрипів він, намагаючись підвестися.

— Твій суддя, — відповіла я, блискавично вдаривши його ногою, як м'яч, у протилежну стіну. Його стогін і звук ламання кісток лунав у підвалі, як відлуння

Протягом наступних тридцяти хвилин я методично ламала його дух і тіло. Його стогони перетворювалися на хрипи, а очі на повні жаху безодні. Нарешті, я дістала ніж, вигравіюваний загадковим словом "Gehenna". Клинок блищав у напівтемряві, неначе сам був живим.

Я нахилилася до нього.

— Богдан Остапчук, твій потяг вирушає до пекла.

Одним різким рухом я встромила ніж йому в серце. Слово на лезі засвітилося, почало розжарюватися, поки не стало пекучим. Я доторкнулася ним до його чола, і напис залишив на його шкірі криваво-червоний слід.

У ту ж мить позаду нього відкрилися ворота. Від них повіяло жахом і глухими криками сотень душ. Богданова душа, викручуючись у повітрі, затягнулася у портал, і він з гуркотом закрився, залишивши мене в тиші.

— Ми приберемо всі сліди, леді, — пролунав голос за моєю спиною. Я обернулася: двоє чоловіків у чорному стояли там, чекаючи на мої вказівки.

— Добре. Ви знаєте, що робити. А я... піду далі, — сказала я, зникаючи в мороці підвалу.
 

В кінці кінців я можу відпочити.