Глава 4: Покарання

Я сиділа вдома, намагаючись втекти від міського шуму та втоми. Після трьох важких днів у школі — випробування, яке мені доводилося проходити вже кілька років, я нарешті мала можливість відпочити. У моєму житті завжди було більше емоцій і трагедій, ніж я могла б розповісти будь-кому. Але навіть зараз, сидячи в тиші, мені не вдавалося позбутися цього відчуття постійної загрози.

Виглядала я як звичайна школярка: з виснаженим обличчям, волоссям, яке я вже давно не встигала вчасно привести до ладу, і шкільним рюкзаком, який став для мене частиною тіла. В кімнаті стояла тиша. За вікном осінь, дерева майже позбулися листя, і тільки вітер, пронизливий і холодний, створював це відчуття самотності. Я хотіла просто відключити свій мозок і дати собі можливість відпочити. Та цього не сталося.

В один момент я побачила її — білу голубку, яка летіла до мене з такою швидкістю, що я навіть не встигла відреагувати. «Невже вона розіб'ється?» — подумала я, вже готова була відсахнутися від небезпеки. Але, як у чудовому сні, голубка не вдарилася об скло, а… просто пройшла крізь нього. Без звуку, без перешкод. Я застигла, а в той же момент відчула, як повітря в кімнаті змінилося. Мені стало холодно, і я помітила, що дим почав заповнювати простір. Цей дим був білий, не схожий на звичайний, навіть не схожий на те, що я колись бачила в своїх страшних кошмарах.

І ось, через кілька миттєвостей з цього диму виникла хмарка, яка набирала обрисів. Лице Бога.

Я відчула, як весь мій організм обморожує ця присутність, і хоча я не вірила в Бога, мене оточувала сила, яка була поза моїм розумінням.

— Я думав, що тобі це буде як покарання, а ти тут розслабляєшся — прозвучав голос. Це було не просто мовлення, це було відчуття, яке проникало у всі клітини мого тіла.

Моя рука машинально потягнулася до серця, де відчувала сильне тремтіння. Але я змогла стриматися і відповісти.

— Що!? Я виконую все, про що ми домовлялися!

Голос не став м'якшим, навпаки, здавалося, що ще одна буря ось-ось вибухне.

— Від сьогодні ти повинна відправляти в ад по одному вбивці в тиждень, одночасно не забуваючи про свою минулу роботу! — його слова були ясні, як звуки грому, що розривають ніч.

Мене охопило відчуття незрозумілої тривоги. Моє покарання було чітким: я — душа, яка повинна була забирати життя від тих, хто вирішив вбивати. Я повинна була стати невидимим суддею для злочинців, а це навряд чи могло бути простим завданням.

Але не встигла я зрозуміти, що це означає, як хмара раптом зупинилася, неначе вперта вітром. І я почула нові слова.

— Ще одне. Люцифер сказав, що Сатана втік з аду. Ти повинна знайти його.

Моя рука опустилася на стіл, і я почала кусати губи. Це вже більше, ніж я могла б уявити.

— Добре, — тихо відповіла я, хоча в моїй душі все кипіло. Я не хотіла цього робити, але нічого не вдієш — якщо Бог вже сказав, значить це моє завдання.

— Веселіше, Раф! — хмара, що мала обличчя Бога, перетворилася в голуба і знову полетіла у вікно, залишаючи мене з усіма її словами. Я стояла одна серед цього хаосу думок і почуттів, які поглинули мене до кінця.

— Вот бляцтво! — вигукнула я, вражена до глибини душі.

Я сильно вдарила кулаком по столу, і він луснув на дві частини. Це була моя реакція, моє відчуття, коли надто багато тиску у душі. Я все ж не змогла зупинитися й усвідомити, що відбувається. Лиш, зрештою, коли подивилася на уламки столу, я зрозуміла, що це не просто мій внутрішній бунт. Це була сила. Моя сила. Та, якою я вже навчилася керувати, навіть не розуміючи, як це сталося.

Незважаючи на розбитий стіл, я швидко виправила все, поки ніхто не помітив. Полагодила його, використовуючи свою силу, і вирішила, що треба діяти.