Глава 3: Віддзеркалення в чужих очах

Вранці другого дня після канікул, коли школа знову заповнилася звичним гулом голосів і шумом, я все ще була відсторонена. Для мене не існувало різниці між канікулами та буднями. Це було просто ще одним моментом у нескінченному циклі часу, який я спостерігала без особливого захоплення.

Коридори були переповнені студентами, що обговорювали свої плани на майбутнє, сміялися, жартували. Але я не чула цього сміху. Я лише спостерігала, ніби через скло, і це не турбувало мене. Люди, їхні емоції, їхні прагнення — все це здавалося мені тимчасовим і надуманим. Я була вище цього, і це не відчувалося самотньо. Я не потребувала жодних зв’язків чи взаємодій. Я була самодостатньою у своїй байдужості.

В класі я одразу помітила Карла. Він був там, як завжди, з блакитними очима, що відзначалися серед інших. Його погляд, хоча й холодний, був сповнений зацікавленості, яку я не могла ігнорувати. Однак я не відчувала необхідності звертати на нього увагу. Він залишався одним з багатьох, хто спостерігав за мною, намагаючись розгадати те, що не можна розгадати.

Урок історії розпочався. Вчителька заговорила про міфологію стародавніх народів, і сьогодні ми розглядали погляди на любов, яку давні люди часто уявляли як дві протилежні сили — добра і зла, що співіснували і взаємодіяли. Для мене ці погляди були лише черговою ілюзією. Любов — це поняття, яке постійно змінюється від людини до людини. Що таке любов? Це реакція мозку? Це почуття, яке з’являється з нічого? Чи це просто міф, який ми створюємо для себе, намагаючись пояснити свої емоції?

"Любов — поняття суб’єктивне", — промайнуло в голові, коли я згадала всі ці теорії про давні культури і їхні трактування почуттів. І хоча вчителька намагалася подати нам ці ідеї як щось важливе, для мене це залишалося без значення. Я знала, що для кожної людини любов — це не більше ніж відображення її власних переживань, уявлень і бажань.

Я поглянула на Карла. Він сидів у тому ж місці, що й учора. І знову, його очі були приковані до мене. В його погляді не було нічого відкритого, ніякої прямої пристрасті чи емоцій. Але я відчувала, як він намагається знайти в мені щось більше. Щось, чого навіть я не могла побачити.

Тим часом, вчителька звернула увагу на клас і продовжила розповідь про давні вірування, що любов є складовою частиною життя і смерті, її природа — це зв'язок між цими двома силами. Але для мене ці міркування звучали порожньо. Я не могла б прийняти такі твердження, бо знала, що кожен визначає для себе, що таке любов. Це завжди індивідуальний досвід, і кожна людина — свій власний творець цих почуттів.

Всі ці людські пошуки, прагнення до з’єднання, до любові — це була просто суб’єктивна концепція, і я не могла втручатися в цей процес. Мені не було цікавим те, чому вони прагнули любові чи взаєморозуміння. Я була поза цим, поза їхніми емоціями, і це було моїм вибором.

Після уроку, як і раніше, я йшла коридором, думаючи про все це, коли знову відчула його присутність. Карл ішов за мною, зберігаючи свою дистанцію, але я чітко відчувала, як його погляд слідкує за кожним моїм кроком. Я не поспішала, не хотіла змінювати свої звички, але йому це, мабуть, було важливо.

Виходячи на вулицю, я побачила, як він повільно наближається до мене. Він не сказав жодного слова, тільки стояв поруч. Це не виглядало, як звична спроба зацікавленості чи домагання. Це був скоріше спроба зрозуміти, що ж відбувається всередині мене.

— Ти знову тут, — сказала я, не повертаючись до нього, але відчуваючи його погляд, що висить над моїми плечима.

— Я просто хотів знати, що ти думаєш, — його голос був спокійним, майже невидимим.

Я підняла голову, не оглядаючись, і тихо сказала:

— Я думаю, що ти все ще не зрозумів. Просто… любов — це лише поняття, яке кожен трактує по-своєму. Мені не потрібно, щоб ти мене розумів.

Я відчувала, як він стоїть поруч, але між нами існував бар'єр, набагато більший, ніж простір. Між нами була пропасть, яку неможливо було подолати. Він спостерігав за мною, намагаючись знайти ключ до цієї тіні, якою я була.

Знову повернувшись, я не сказала більше ані слова, і він не запитав нічого. Він залишався просто спостерігачем. Точно таким, яким я і була для всіх. І мені було байдуже.