Глава 1: Початок кінця

Звук шкільного дзвінка, розмови учнів, шелест зошитів і глухий стукіт підборів учителів у коридорі — усе це змішувалося в знайомий шум, який я звикла не помічати. Я сиділа на останній парті, звичка, що стала частиною мого образу. Вчителі давно перестали звертати увагу на мою мовчазну присутність, а однокласники… Вони навіть не намагалися підійти ближче. І це було добре. Це зберігало мій світ, мій маленький кокон із тиші та холодної байдужості.

Мене звуть Емілі, але я не те, чим здаюся. Люди бачать у мені звичайну чотирнадцятирічну дівчину, але я давно втратила людську сутність. У цьому тілі я існую вже чотирнадцять з половиною років, спостерігаючи за світом, який мені чужий. Я — дух темряви, Смерть. Мене створив Бог, коли всесвіт ще не існував, і моєю сутністю була руйнація, кінець усього сущого. Але зараз я — просто гостя у людському світі, виконувачка чиєїсь волі, акторка в театрі, що давно втратив для мене значення.

Я перевела погляд на вікно. Сніг, що повільно падав, залишав легкі сліди на шибці. Світло зимового сонця було блідим і холодним, але в ньому було більше життя, ніж у мені самій. Це життя мене не хвилювало. Люди, їхні емоції, їхні клопоти й мрії здавалися мені безглуздими. Моя присутність тут була лише спостереженням, грою.

Мої думки перервав шепіт попереду.

— Це він! — прошепотіла одна з дівчат, і всі голови повернулися до дверей.

Карл Вільгельм.

Він увійшов у клас із тим невимушеним виглядом, який викликав у багатьох заздрість. Його висока постать та впевнена постава одразу привертали увагу. Блакитні очі блищали, ніби він точно знав, що усі дивляться на нього. Його обличчя з легким відтінком пихатості мало якусь магічну силу. У ньому була краса, але краса, яка приховувала щось темніше. Я відчула це відразу, коли він уперше переступив поріг класу кілька місяців тому.

Його душа... була затьмарена. Людям було важко це розгледіти, але мені, сутності, що існує поза часом і формами, це було видно одразу. Карл міг бути "золотим хлопчиком" для інших, але я знала, що його душа була схожа на світло, оточене тінями.

Його погляд ковзнув по класу, але коли він зустрів мій, я помітила дещо несподіване. Він зупинився. У його очах спалахнула ледь помітна іскра, цікавість, яку він не встиг сховати. Я бачила в його погляді більше, ніж просто бажання справити враження. Було щось інше, глибше, і це змусило мене насторожитися.

"Дурень," подумала я з холодною байдужістю. Він міг подобатися іншим, але це мене не стосувалося.

Карл підійшов до своєї парти і сів, але я відчула, що він все ще дивиться на мене. Його присутність викликала відчуття гри, але я не мала наміру брати в ній участь.

— Доброго дня, — голос учительки історії повернув увагу всіх у класі. — Сьогодні ми вивчатимемо міфологію древньої країни Савему. Прошу вас підготувати зошити для записів.

Я відчула слабкий поштовх усередині. Савему… Це слово пробудило в мені спогади, які я намагалася тримати глибоко всередині.

— Савемури вірили, що всесвіт виник завдяки союзу добра і зла. Бог, символ добра, і Смерть, символ зла, об'єднали свої сили, щоб створити першу цятку буття.

Я слухала ці слова і поверталася в минуле. У голові виникали картини, які були мені знайомі до болю. Абсолютна темрява, де не було нічого, окрім нас двох. Я і Бог. Ми створили цю маленьку цятку, яка згодом стала центром вибуху, що породив галактики, зірки, планети, життя. Це була моя історія.

— Два мільйони років вони наповнювали її своєю енергією, і коли настав момент, вона вибухнула. Цей вибух створив усе, що ми знаємо, і дав початок життю.

Вчителька продовжувала, але її голос уже не долинав до мене. Я була десь далеко, у своїх спогадах. Я згадувала кожну мить, коли ми працювали над цяткою. Я і Бог. Творець і Руйнівник. Він хотів життя, я хотіла рівноваги. І все ж разом ми створили цей світ.

— Це схоже на правду, — промовила я раптом.

Мій голос прозвучав різко і незвично навіть для мене. У класі запанувала тиша. Усі обернулися до мене, включаючи Карла. Його блакитні очі спалахнули ще більшою цікавістю.

— Цікава думка, — сказала вчителька, уважно дивлячись на мене. — Але це лише міфологія. Ми не можемо дізнатися, що було до Великого вибуху.

Я засміялася тихо, майже непомітно, але Карл почув. Його погляд був занадто пильним. Я знала, що це смішно: люди не мали жодного уявлення про істинну природу реальності. Їхні міфи, науки, релігії — усе це було лише відображенням слабкого розуміння.

— Справді цікаво, — сказав Карл, повернувшись до мене. Його голос був глузливим, але за ним ховалася справжня цікавість. — Ти віриш у ці казки?

— Це не казки, — відповіла я холодно, дивлячись йому прямо в очі.

Його погляд затримався довше, ніж треба. Його обличчя залишалося спокійним, але я відчула напругу. Щось у його душі вже почало змінюватися, і я це бачила.

— Доведи, — прошепотів він, нахилившись ближче.

Його слова прозвучали як виклик, але я залишалася байдужою. Моє лице не змінилося, жодного натяку на емоцію. Його цікавість була для мене не більше ніж ще однією людською слабкістю.

— Тобі краще не знати правди, — сказала я рівним голосом.

Карл відкинувся назад, але я бачила, що його цікавило більше, ніж він хотів показати. У його блакитних очах був ледь помітний блиск — слабке передчуття, що це лише початок.

Але мені було байдуже. Людське життя, їхні почуття, їхні слабкості... Усе це було для мене дрібницею.