Розділ 6

У вікні почувся гуркіт мотора. Здавалося, це були сусіди. Та справа не в цьому. Як можна чути мотор, якщо біля вікон стіни з цегли, а вікна неможливо відчинити. Раптом, легенькі крапельки дощу почали відбиватися від землі. Вони створювали заколисливу музичку. 
Та попередній звук змусив прокинутись двох. Їм хотілось знову заснути, але не дали цього зробити гучні краплі, що дібрались віконного скла. Вітині руки потягнулись, щоб розім'ятись. Та не встигла дівчина цього зробити, як відчула долонями міцну шию юнака. Її очі раптово розплющились. Вона швидко піднялась з ліжка і хотіла кричати, але зрозуміла, що цим нічого не доб'ється, тому змовчала і було почала крокувати до виходу, та її зупинив голосок, що наче током пробігся по тілу.

- І куди ти зібралась, не поговоривши про вчорашнє.

Віта не промовила жодного слова. Вона стала спиною до нього. В її руках був рушник, а голова опущена. Ліжко трохи рипнуло, вказуючи на те, що з нього піднялись. Хлопець підійшов ззаду до дівчини, поклав свої руки на її лікті. Його губи торкались вуха, а подих лоскотав.

- Давай ми з тобою не будемо грати у цю дурнувату гру. Я ніколи тобі нічого не зроблю, - впевнено промовляв Дмитро.

Тим часом з очей Віти лились  сльози, але від неї не було чутно ні звуку. Їй було боляче лише від однієї думки, що вона віддасться в руки йому, а ці сильні кулаки зроблять з її серця багато дрібних шматочків. Чому усе так стається?

- Я завжди буду з тобою. Повір мені. У нас все буде добре. Я зароблятиму для нас обох. Ти не будеш працювати. Тільки дай мені шанс, - продовжив шепотіти головний герой.

Її добивали ці слова. Їй хотілось вірити у це, наче у якусь неземну казку, що линула біля неї. Та розум вкотре переконував, що це обман.

Він хотів обійти і поглянути на неї, але стрункі ніжки швидко втекли. Двері відчинилися і вона потрапила у ванну. Легенькі рухи відкрутили кран, а руки потягнулись під струм води. Вони набрали трохи і виплиснули усе на обличчя. Так повторилось декілька разів. Рушником дівчина витерла обличчя. Їй на думку спала одна ідея.

Вдаючи, ніби і не плакала, вона вийшла впевнено з кімнати. Довго шукати не потрібно було хлопця, бо він якраз прямував коридором. Їй хотілось минути його, але він рукою зуминив Віту однією рукою і промовив:

- Ну що ти вирішила?

- Я мушу відхилити твою пропозицію, бо маю хлопця, - з упевненістю промовила дівчина, хоча в очах читався сум.

Вона хотіла все забути і не хотіла, щоб це стало миттєвою слабкістю. Тоді усі ці обіцянки стануть поганим спогадом. Їй цього не хотілось.

- Ось так ти надумала відв'язатись від мене. Так от. Не вірю,- мовив хлопець і пішов.

Він легенько штовхнув її плече, і поспішив у ванну. Дівчині здалось, що вона образила його до кісточок. Віта стримувала сльози. Але жодна з сльозинок не скотилась по щоці. Серце розколювалось від маленької брехні. Вона помаленьку почовгала на кухню. Перед тим, як відкрити листа, дівчина  зробила чай і взяла ще той торт, якого залишився шматочок. Лист згодом було відкрито.

" Доброго ранку! Вчора ви змогли відпочити від початкових завдань і один від одного. Сьогоднішнє завдання буде легким. Вам потрібно зробити фото. Костюми для цього дійства є у шафці. Не забудьте ще туфлі. Одне фото. Головне правило- бути якомога ближче один до одного."

Дівчину це насторожило. Вона залишила листа на кухонному столі і рушила до своєї кімнати.

Її очі знайшли єдину жовту сукню, яка чомусь була серед її одягу. Руки потягнулись і витягнули пишну сукню. Вона була наче золотом прикрашена. Віта кинула цю красу на ліжко. Їй не терпілось приміряти.  Та не встигла вона подумати, як у кімнату увійшов Дмитро. Не дивлячись на в сторону кароокої, хлопець відчинив дверцята своєї шафи, взяв щось, що було у чорному целофані. Швидко вийшов з кімнати і попрямував кудись.

- Напевно, готуватись, - вголос подумала головна героїня.

Віта нетерпляче одягнула сукенку. Збоку на талії дівчина застібнула замочок. Сукня була якраз. Її довжина сягала підлоги. Дівчина подумала про те, що потрібно ще туфлі. Вона знову відкрила шафку і побачила червону коробку. Руки помаленьку знімали верхню частину коробки. Чорноброва побачила босоніжки на підборах приблизно 8 сантиметрів. Вони були чорного кольору. Класичні, але красиві. На нозі виглядали неперевершено.

Тепер залишився макіяж і зачіска. З зачіскою усе було просто. Зібравши з двох боків пучки волосся, дівчина заклала їх ззаду.

Макіяж їй завжди давася легко. Стрілки виходили рівненькими, а контур губ красиво підведеним. Залишились маленькі мазки тушшю. ГОТОВО.

Віта помаленьку вийшла з кімнати і рушала коридором. Уперше за весь час вона йшла у самий кінець коридору де був хол. Там було неймовірно світло. Люстра добавляла елегантності і кращого світла. Вона була величезною.  Та дівочі очі не розглядались навколо. Вони бачили лише одного. 
Дмитро стояв у сорочці, з жилеткою. Його руки були ззаду.  Але очі... Очі були зосереджені на ній. На її зовнішності. З них сипались іскри. Та дівчина не залишилась для того, щоб пускати слюні.  Вона попрямувала впевненими кроками, пристукуючи підборами по плитці. Головна героїня підійшла до хлопця. Віта глянула своїми проникливими очима в його.

Він не показував, але захлинався. Йому бракувало повітря. Вони брали у свої тенета. Затягували. Дмитро хотів прилинути своїми вустами до її. Нічого не говорити. Мовчати. І відчувати смак її стиглих ягід. Забрати у свій палац. Але вона така заборонена. Йому хочеться до неї торкнутись, а вона утікає. Хлопця це зводить з розуму. Це ще більше заводить.

- Єдиний вихід побороти моє бажання- спортзал, - неочікувано пробурмотів герой.

- Що? - не розуміючи промовила дівчина.  

- Нічого.

В цей момент у зал зайшов охоронець. Біля нього був чоловік. В його руках була камера.

- Це ваш фотограф на сьогодні. Він знає усе про те, які пози вам потрібно використати, - сказавши це, охоронець пішов.